Гр. Шатров Г. П. стверджує, що не знав, у якому місці згодом був захований ящик, але здогадувався, що це десь у готелі чи біля нього. Він також стверджує, ніби не знав поручика Шавло. А в Петрограді був лише кілька днів у дочки, повертаючись із госпіталю.
Гр. Шатров Г. П. підтверджує факт пограбування його в 1926 році, 11 липня, в м. Ростові-на-Дону, біля школи для дорослих ім. Профінтерну. Під час пограбування в нього було забрано золоту чашу й 87 крб. грошей.
Гр. Шатров Г. П. стверджує, що зі слів Розумовського знав: документи на ім'я Кузнецова Розумовський дістав у Ростові й попередив, що не може ними довго користуватися.
На думку гр. Шатрова Г. П., завгосп готелю «Ельбрус» Попов убитий Розумовським.
У неділю 29 травня Розумовський зайшов до Шатрова занепокоєний. Він попросив, якщо буде необхідність, підтвердити його алібі в ніч на 29 травня. Більше нічого з цього питання гр. Шатров Г. П. повідомити не може.
Оскільки під час огляду речей Розумовського знайдено золотий кишеньковий годинник, що належав фотографу А. Попову, й конверт, підписаний Ф. Глотовим, можна, без сумніву, вважати, що і А. Попов і Ф. Глотов убиті Розумовським. Однак труп Ф. Глотова досі знайти не вдалося.
Гр. Шатров визнав за собою факт убивства Розумовського — Кузнецова й спробу замаху на мене. Разом з тим він заявив, що вважає Розумовського агентом іноземної розвідки, яким вважав і мене.
«У цьому випадку, боячись шантажу, я керувався політичними мотивами, по-своєму захищаючи існуючий лад, — сказав Шатров. — Більше нічого я вам говорити не маю наміру. Слідство у справах іноземних агентів, — заявив далі Шатров, — не входить у компетенцію карного розшуку».
Зі свого боку припускаю, що вбивство Розумовського — Кузнецова гр. Шатров Г. П. здійснив із побоювання, що, виявивши в ящику підміну, Розумовський запідозрить у цьому його, зі всіма наслідками, які звідси випливають.
Замах на мене, цілком імовірно, було здійснено тому, що і Розумовський — Кузнецов, і Шатров Г. П. вважали, нібито я надісланий із-за рубежу контролювати дії Розумовського — Кузнецова».
Першим номером трамвая можна було за дванадцять копійок доїхати від вокзалу до Нахічеванського депо. Ранок, сухий, задушливий, насувався на місто. Зорі швидко блякли й танули в світліючому небі. Голосно-голосно в тиші вулиць, які ще спали, кричали галки.
«Донвагаліжко» великими літерами повідомляло про виробництво вагів і ліжок. Товариство «Новий шлях» запрошувало всіх бажаючих у перукарні. На тильній стіні цегляної будови біля булочної Каїров помітив номер свого телефону.
Першим рядком повідомлялося, що «швидка допомога» викликається без номера, потім ішли телефони на випадок пожежі й обвалу будинку.
Четвертий рядок нагадував:
«При нальотах, убивствах, пограбуваннях — тел. 50».
ОСТАННЯ ЗАСІДКА
Земля лежала під інеєм, тонким і трохи сизим від похмурого світанкового неба, навислого над горами. Дорога білою стрічкою розмотувалась уздовж схилу, яким униз, до яру, збігали каштани з широкими безлистими кронами, також вкриті інеєм, але не такі світлі, як дорога.
Попереду на горбку бовваніла садиба. З комина здіймався дим, що його вітер нахиляв до довгого, одягнутого в залізо даху.
Четверо бійців червоного кавалерійського ескадрону — Іван Піддувайло, Семен Лобачов, Борис Кнут, Іван Безпризорний — їхали на конях, неголосно розмовляючи.
— Це той будинок, — сказав Піддувайло. Він був старший групи. — Тут навкруги кілометрів на п'ятнадцять іншого житла немає. Треба заслонити єгереві шлях на південь. Наполохати його пострілом, коли що…
— Правильно, — погодився Кнут. — Якщо він втече у заповідник, тоді кінець. Тоді можна розмотувати онучі й сушити їх на сонечку.
— Чому? — пробурчав Лобачов.
— Тому що Сєверокавказький заповідник він знає краще, ніж ти свої граблі.
— Некультурне порівняння, — втрутився Безпризорний. — Огрубів ти, Борисе. Можна сказати: знає краще, ніж ти свої п'ять пальців.
— Це тобі для віршів культурні порівняння потрібні. А життя на них чхати хотіло. Воно з усякими дружить — і з культурними, і з некультурними.