— Припиніть теревені! — суворо сказав Піддувайло. — Слухайте наказ. Червоноармійці Лобачов і Кнут, ідіть у яр і якомога швидше виходьте он до того кар'єру. Ясно? Ми з Безпризорним підемо прямо в хату…
— Небезпечно, — зауважив Лобачов.
— Все одно гада треба брати. Прикривайте. Борис Кнут і Семен Лобачов злізли з коней.
Був ранній ранок. Віяв різкий вітер. Хмари, кошлаті й сиві, повільно надкушували гори. І гори стояли без вершин, наче люди без шапок. І тиша була білою і трохи солодкою від запаху прілого листя.
Опустивши голову, коні дуже обережно ступали по слизькому листю, під яким дрімав яр. І голе віття чагарників мокро стьобало їх по ногах і по крупах.
— Як ти думаєш, Семене, — запитав Боря Кнут, — у цього старого поганця самогонка є?
— Клопіт у тебе несерйозний, — відповів Лобачов докірливо.
Боря Кнут не збентежився. І не без хвалькуватості заявив:
— Я і сам несерйозний. Таким мене тато з мамою зробили.
— Серед людей живеш.
— Люди різні зустрічаються… Людина, вона, розумієш, Семене, немов кавун. Її ж всередині не видно. Це тільки в пляшці все ясно і прозоро.
— Базіка ти, Борисе… Вже краще що-небудь про коханця розповів би, про жіноче серце…
— Що в кого болить… — усміхнувся Боря Кнут. — Щодо Марії сумніваєшся. А ти плюнь на сумніви. До серця прислухайся. Там і відповідь знайдеш. Тим більше, що не спеціаліст я по жіночій лінії. Жінки кохають гарних і серйозних.
Яр круто йшов угору. Вузьке каміння лежало одне на одному довгими жовтими шарами.
— Нам тут не вибратися з кіньми, — сказав Боря Кнут. — Коней прив'яжемо в яру. Їм тут спокійніше буде і безпечніше. Раптом цей псих стріляти почне. Він птах непростий. Зв'язківцем у банді Козякова був…
Семен Лобачов зітхнув:
— Місця, звичайно, необжиті. І навіть страшні.
— У тім-то й заковика. Як сказав би Піддувайло: «Я тебе бачу, а ти мене ні». Може, старий чорт нас давно на мушці тримає. І наші молоді життя від його фантазії залежать.
… Прив'язавши коней, вони вибралися нагору і, зігнувшись, пішли навпростець до кар'єру. Хата єгеря Вороніна була звідси на відстані півсотні метрів. І вони добре бачили, як Іван Безпризорний, підкинувши гвинтівку, присів за огорожею, а Піддувайло піднявся на ґанок. Він недовго стукав у двері. Йому відчинила жінка в яскравому синьо-червоному фартусі. Він щось сказав їй, а потім вони сховалися в хаті. Невдовзі до хати зайшов Іван Безпризорний. Складалося враження, що Піддувайло покликав його, виглянувши у вікно.
Семен занепокоївся:
— Може, нечисто там! І допомога наша потрібна!
— Не діти вони. Знак подадуть. Вигуком чи пострілом.
— Знаку немає — все спокійно. Так я розумію?
— Правильно розумієш, Семене. Здається, старий хрін без бою здався. Чи дурня клеїть, ягням прикидається.
— Закуримо?
— Не гріх.
Вони не встигли закурити. З хати єгеря Вороніна вийшов Піддувайло. Покликав їх.
— Узяли? — запитав Кнут.
Піддувайло похитав головою:
— Утік. Стара, значить, дружина його бачила, що в ніч він подався. Зібрав харчів, рушницю, патронташ…
— Так, — підтвердила стара, — зібрався, як для великого обходу. Тільки сказав: не жди, а поспішай до дочки у Курганну.
Вона вимовляла слова без страху, але якось злісно, надсилу стримуючи себе.
— Складно дуже говориш, мати, — примружився Боря Кнут. — Наче молитву читаєш. А я скажу: обшукати спочатку будинок треба. Всі закутки, льохи, комори перевірити.
Обличчя старої не здригнулось і погляд не потьмянів. Вона продовжувала говорити швидко. І все так само — з озлобленням. Наче позбавлялася від ваги.
— Воля ваша! Бог свідок, правду кажу! І марудитися з обшуком вам не треба. Сама покажу. Склад тут є. Зі зброєю і припасами. На банду мій хазяїн працював, щоб йому, цариця небесна, шляху не було! Допоможіть мені гірку зрушити.
Гірка з посудом стояла в першій великій кімнаті, яка могла правити і за вітальню, і за передпокій, і за їдальню, і за залу. З цієї кімнати праворуч і ліворуч вело по двоє дверей. Таким чином, у будинку було п'ять кімнат. В одній з них, дё ніжно пахло гарними парфумами, Кнут побачив на зім'ятому ліжку зарубіжну книгу. Й дуже здивувався, хоча й не зрозумів, якою мовою вона написана.
— Чия? — запитав він. — Хто у вашому будинку по-буржуазному читає?
— Анастасія.
— Родичка?
— Сам велів називати її племінницею. Тільки ми ріднею полковникові Козякову не доводимося. Дочка вона його, — відповіла стара.
— Де ж тепер ховається ця Анастасія?