— Пішла. — Хазяйка подивилася на Борю так, що в нього мурашки на спині виступили.
Боря гвинтівку міцніше стиснув. Семенові Лобачову шепнув:
— Ти вийди, посидь біля будинку. А то раптом нас тут, наче кошенят, передавлять. Сумніваюся, що старий чорт далеко втік.
А в цей час Піддувайло й Безцризорний вовтузилися з гіркою. Вона була вмурована в підлогу. Закріплена, очевидно, на гвинтах. І хоча тріщала, але не рухалася.
— Під гіркою лаз до льоху, — наче сичала, говорила стара. — Він мене виганяв, як собаку, коли туди спускався. Та ба, вікна в будинку є.
— Секрет тут якийсь, — сказав Безпризорний.
— Полиці пробуйте. В полицях секрет, — підказала хазяйка.
Тоді Піддувайло звернув увагу, що ребро лівої полиці, другої знизу, замацане й що на полиці ніщо не стоїть. Він штовхнув полицю долонею, і весь лівий нижній відсік поповз у стіну. З чорної пащі льоху війнуло вогкістю.
Стара засвітила гасову лампу. Подала її Іванові Піддувайлу, який уже стояв на драбині, спустившись у льох більше ніж наполовину. Полум'я, вигнувшись, лизало скло, й кіптява піднімалася догори довгою, що розширювалася донизу, доріжкою.
Іван узяв лампу. Тримаючи її над головою, спустився в льох.
Спочатку він мовчав. Напевне, роздивлявся. Потім голосно сказав:
— Хлопці! Під нами ціле багатство.
Боря Кнут вигукнув:
— Іване, я до тебе!
Через кілька секунд він стояв поруч із Піддувайлом у низькому, але широкому льосі. Й рахував уголос:
— Три кулемети. Гвинтівок… Раз, два… Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять чотири гвинтівки. А це, звичайно, гранати. І в ящиках гранати.
— У ящиках патрони, — відповів Піддувайло, що встиг зірвати кришку з одного ящика. Патрони лежали по п'ятнадцять штук у невеликих коробках із промасленого картону. Піддувайло розірвав коробку, й патрони заблищали в нього на долоні.
— Дев'ять ящиків — це багато, — сказав Борис Кнут. — Це тобі не хуліганство. А справжня контра… А я ось одного, Іване, не збагну. Адже тепер не вісімнадцятий рік і не двадцятий… Тридцять третій, можна сказати, своє відтупав. І раптом саботаж. І бандити, як гриби після дощу, повилазили. Ти, Іване, комуніст. Ти і зведи мені кінці з кінцями…
Піддувайло нахмурився, крякнув, кинув патрони в ящик. Сказав Кнуту:
— Підійди поближче. Глянь, якою мовою написано. А ці гарні гвинтівки? Що їх, на Кубані чи в Росії зробили? Здогадуєшся, як вони сюди потрапили?
— Ясно.
— Отож-то й воно… — І Піддувайло показав рукою на темну, обшиту дубом стіну. Тоді, повернувшись обличчям до Бориса, вів далі: — Зерно в цьому. Та кинь ти зерно на кам'яний шлях, і воно загине. А опусти на городі — воно паростки дасть. Ось Кубань і стала городом. Куркульні тут було — хоч греблю гати. Й колективізація для них — ніж до горла! Звичайно, шпигуни різні скористались… А люди бандитів не підтримали. Ось вони й лютують…
Піддувайло різко повернувсь і пішов до драбини. Сказав:
— Візьми лампу.
… Хвилин десять вони проводили військову раду. Обговорювали ситуацію, що склалася і не була передбачена наказом. Стало ясно, що наказ був відданий нашвидкуруч, коли кавалерійський ескадрон вийшов на переслідування банди Козякова. Командир взводу, вже сидячи в сідлі, підкликав до себе Піддувайла й велів узяти трьох бійців і вирушити за кілька десятків кілометрів, щоб затримати єгеря Вороніна. Про те, що єгеря може не бути вдома, піхто не подумав. Знайдений склад боєприпасів і зброї ще більше ускладнював ситуацію. На чотирьох конях вони ніяк не могли відвезти все. З другого боку, цілком можна було припустити, що бандити дуже розраховують на склад. І прийдуть сюди. Це може статись і завтра, і післязавтра… Але може статись і сьогодні, через годину, через дві. Чи на віть через кілька хвилин.
Було прийняте рішення, що здавалося найрозумнішим: коней заховати у стайні єгеря. Семенові Лобачову вирушити в штаб ескадрону. Троє ж — Іван Піддувійло, Борис Кнут, Іван Безпризорний — залишаться в будинку єгеря — в засідці.
Семен Лобачов скочив у сідло…
Піддувайло й Кнут знімали мастило з «максима», якого витягли з льоху. Іван Безпризорний, спостерігач, сидів біля вікна.
Стара сказала:
— Синочки, я вам картоплі наварю. І борошно в мене є. Оладків напекти можу.
— Спасибі, товаришко матусю, — відповів Піддувайло й поцікавився: — Скажіть, як вас звати?
— Мотря Степанівна.
— Спасибі вам, Мотре Степанівно. Ми про вашу гарну турботу командирам доповімо.
Боря Кнут усміхнувся. Пустотливо сказав:
— Нескромне запитання, я це розумію. Але чому це ви на свого дорогенького чоловічка такі сердиті?