— А це вже наша з ним справа…
Мотря Степанівна пішла до печі. Якийсь час ніхто нічого не говорив. І тільки було чути, як брязкали деталі кулемета й гриміла конфорками господиня.
Потім Кнут підморгнув Піддувайлу, кивком голови вказав на Безпризорного:
— Знову Іван вірші пише.
Безпризорний поклав олівець на підвіконня. Відповів:
— Перший рядок придумав: «Засідка» слово жорстоке…»
— Правильно, — погодився Кнут. — Слово таке, що кров'ю від нього пахне, як… Шукаю культурне порівняння. Як із дула порохом.
— Слово звичайне, — відгукнувся Іван Безпризорний. — Тільки дуже старе. Наступить час, і воно помре.
— А хіба слова помирають?
— Звичайно. Тільки не так легко, як люди.
— А я не вірю, — заперечив Кнут. — Що їх, сухоти поїдають?
— Час гірший від сухот. Ось приклад. Ямщик — мертве слово. Тому що немає на Русі ямщиків. Останній, може, вже піввіку, як у землі лежить.
— Отже, колись і остання засідка буде?..
— Виходить, що так.
Боря Кнут обличчям посвітлів, наче небо на світанку:
— Братці, хто знає: раптом наша засідка й є остання!
— Все може бути… Гадати не час, — відповів Безпризорний, вдивляючись у вікно, й з тривогою додав: — Лобачов повернувся.
Вони почули цокання копит у дворі. А ось уже й Лобачов убігає в кімнату:
— Бандити!
— Багато?
— Десятків зо три. За кілометр од яру. Рухаються в нашому напрямі.
Піддувайло випростався. Руки нижче від пояса. Пальці в мастилі.
— Лобачов, миттю ховай коней у стайні. Кулемет на горище. Займаємо кругову оборону. Кнут — північ. Безпризорний — схід. Лобачов — південь. Вони рухаються з заходу. Я зустріну їх кулеметом. Раніше за мене ніхто вогонь не відкриває. Підійдуть близько, зустрічайте гранатами. До бою, товариші. Кнут, допоможи мені затягнути кулемет.
Можливо, обережність і не рідна сестра перемоги. Та все одно вони близької рідні. Й це розуміють бандити. Й без потреби не ризикують.
Вони зосередилися в яру. Вперед послали тільки одного. Й він не йшов, а тюпав дрібно, як побитий пес, наче відчував, що вженуть йому сьогодні поміж кістки кілька грамів свинцю. І життя закінчиться, і страх також… Він був зовсім молодий. Може, років шістнадцяти, може, сімнадцяти. Напевне, куркульський синок… І ось він рухався до будинку єгеря Вороніна з обрізом навпереваги. Й, звичайно, дуже боявся. Він не впав, а гепнувся на землю, коли відчинилися двері й вийшла Мотря Степанівна. А потім, побачивши стару жінку, зметикував, що йому, козакові, не личить лежати перед нею долілиць, підвівся, підтягнув штани й крикнув:
— Тітко! Хазяїн удома?
— Щоб тебе, клятий, дідько забрав разом з моїм хазяїном.
Хлопець осмілішав:
— Тітко! А ти сама?
— Відчепись, нечиста сила… Невже в мої роки коханців приваджувати?
— Ей! — загукав хлопець, повернувшись обличчям до яру, й замахав над головою рукою.
З яру стали вибиратися бандити — й кінні, й піші. Ватагою, наввипередки кинулися до будинку, силкуючись обігнати один одного, щоб розжитися поживою.
Іван Піддувайло дуже здивувався з цього. Він не знав, що кавалерійський ескадрон жорстоко поскуб бандитів. І переслідує їх, буквально наступаючи на п'яти, що полковник Козяков уже кілька годин лежить мері вий і що бандити дуже поспішають.
Черга вдалася: бандити падали, як у кіно. Звивалися, корчилися! роздирали роти від крику… Здорово. Ой як здорово! Ще десяток секунд, і все скінчиться. Їм же, гадам, ніде дітися. Вони несамовито тікають до яру. Та тільки не встигнуть. Не встигнуть!
І раптом — тиша. Ні. Внизу стогнали, й кричали, й тупали. Але Іван нічого не чув. Кулемет мовчав. Заїло стрічку. Чи щось сталося з механізмом подачі… Іван став навпочіпки. Відкинув кришку затвора…
Його побачили з яру і вбили.
І якби вони тієї миті знову кинулися в атаку, будинок не вистояв би.
Але бандити не кинулись. Вони не знали, скільки людей засіло в будинку. Й тому повелися так, як поводилися обложники усіх часів. Вони оточили будинок. І тільки потім зрозуміли, що захисників небагато.
Але бандити дуже поспішали. Вони навіть гукали:
— Ей, ви! Більшовики! Віддайте нам три ящики патронів! І ми підемо!..
Боря Кнут відповів на цю пропозицію міцним слівцем.
Безпризорний стріляв зрідка. Він бачив, як визирнуло сонце, як відповзли хмари, оголивши золотаві вершини гір. І подумав, що ще дуже рано, напевно, година восьма ранку. Він кинув гранату, коли побачив групу непоголених людей, що бігли на нього. І ще він кинув другу гранату. А третю не встиг… Останньої секунди він не думав про вірші. Та обличчя бородатої людини, що вистрілила в нього, здалося Івану схожим на віник. Такою вузькою була голова, а борода, навпаки, розходилася віялом.