— У кого вони є, ці великі гроші?
— Думаєте, немає? Прикиньте, скільки тут на узбережжі у вісімнадцятому році золота осіло!
— Торгсин свою справу робить…
— Товари не тільки в торгсині. Французьке мило пропонували моїй дружині не далі як учора. Такий ароматний жовтий квадратик із видавленим написом: «Париж».
— Де пропонували?
— Біля крамниці металевих виробів на вулиці Полетаєва.
— Хто?
— Чоловік.
— Який він із себе? Прикмети?
— Жінка є жінка. Навіть якщо вона й дружина міліцейського лікаря.
— Багато жінок дуже спостережливі.
— Моя дружина не така.
Машина їхала повільно. Вулиці були вузькі, без тротуарів. Люди ходили по проїжджій частині. Й не поспішали стати осторонь, почувши сигнал автомобіля. Вони сповільнювали ходу. Проводжали машину поглядом не злісний, а здивованим, як начеб дивилися на слона.
— У мене простріл, — сказав Каїров.
— Нагрійте солі… А ще краще — підкладка з собачої вовни.
Каїров недовірливо подивився скоса на лікаря, але не заперечив.
Незабаром машина в'їхала у внутрішній двір триповерхового будинку, складеного з білої цегли. Високий кипарис, біля якого стирчала водопровідна колонка, здіймався посеред двору, похитуючи вузькою верхівкою.
Була п'ята година вечора. І небо вже відливало рожевим світлом. Як воно завжди відливало восени в цей час, якщо хмари не затуляли сонця. Двір був не прибраний. На траві і біля потемнілої під старості лави валялися клапті газет. Співробітники, розморені за тривалі години праці в задушливих кабінетах, надвечір виходили подихати свіжим повітрям, покурити, пожувати принесений з дому бутерброд.
У четвертому під'їзді оперуповноважений Волгін говорив утішливі слова заплаканій удові Мироненка — друкарці з карного розшуку.
— Тримайся, Неллі. Горю слізьми не допоможеш, — сказав Каїров. — Знайдемо вбивцю. Правильно я кажу, Волгін?
— Аякже, — ствердив Волгін.
— Ходімо. Ти мені потрібен.
Каїров старанно зачинив за собою двері, пройшов до столу, вказав Волгіну на диван:
— Сідай. Розкажи, як Хмурого брали.
— Ну ви знаєте, що пізнали його два дні тому. Причепили хвоста. Та він ні з ким не зустрічався. Жив у готелі. Речей при ньому не було. Тільки маленька валізка з продуктами. У вівторок і середу з половини на дванадцяту до дванадцятої прогулювався на центральному бульварі біля афіші кіно. Рівно о дванадцятій ставав спиною до афіші і був нерухомий протягом хвилини.
— Ви не запам'ятали назви фільму?
— «Паризький швець»…
— Що було далі?
— Уночі з середи на четвер, о третій годині, він прийшов на вокзал до поїзда. Квиток купив до Ростова. За десять хвилин до прибуття поїзда Мироненко наказав брати Хмурого… В останню мить Хмурий збагнув, що попався. Кинувся навтьоки по шпалах у бік переїзду. Звідти й пролунав постріл… Коли ми підбігли, Хмурий уже марив.
— А що саме він казав:
— Повторював слово «нумізмат»… А може, це було якесь інше слово. Але мені здалося, що він разів зо три повторив саме це слово.
— Більше він нічого не говорив?
— Ні… Коли ми принесли його в медпункт вокзалу, він знепритомнів. Я попросив медсестру зупинити кровотечу й накласти пов'язку. Вона сказала… Можливо, боялася… Але вона хотіла, щоб я був поруч. У цей час пролунав іще один постріл. А через десять секунд почалася стрілянина. Я знав, що Мироненко й двоє чергових міліціонерів обстежують прилеглу до переїзду ділянку. Залишивши Хмурого на догляд медсестри, я побіг до переїзду… Мироненко був уже мертвий. Міліціонери лежали біля нього й стріляли в кущі ожини. Буквально через п'ять хвилин ми оточили пустирище з боку шосе й по схилу Бірюкової гори… Але нікого не знайшли. Напевно, невідомий стріляв з револьвера. Й гільзи залишилися в барабані. Ми не знайшли жодної. Важко припустити, що вій збирав їх у темряві.
— Чергового по переїзду допитано?
— Так. Виявилося — жінка. Перевірений і надійний товариш. Постріли вона чула, та ні по коліях, ні по шосе повз будку ніхто не проходив. Побували ми і в поліклініці. Там теж були чергові. А в лабораторії люди працюють цілодобово. Й вони чули постріли, але виходити з приміщення побоялися. Кажуть, береженого і бог береже.
Кудлатий, наче пудель, Золотухін відчинив двері і, просунувши голову, запитав:
— Мірзо Івановичу, можна?
— Заходь.
Золотухін ішов плавно, ніби ковзав по паркету. Мірзо Івановичу, а ми дещо знайшли.