— Невже гільзи?
— Одразу гільзи, наче це головне… Дещо цікавіше. — Й він поклав перед Каїровим крихітний білий клаптик завбільшки з автобусний квиток. — На кущах ожини висів.
— Ну то й що? — не приховуючи розчарування, запитав Каїров.
— Я вирахував умовну траєкторію польоту кулі. Лінія йшла під кутом у тридцять п'ять градусів до залізничної колії. Знаючи убивчу силу револьвера, мені неважко було визначити місце, де стояв убивця. Коли я був маленький, Мірзо Івановичу, фізика й тригонометрія були моїми улюбленими предметами. Я й сам не збагну, чому пізніше вирішив стати міліціонером. Убивця стріляв з тридцяти метрів. Якби він не влучив у перенісся, ми могли б навідувати Мироненка в лікарні.
Каїров скептично посміхнувся:
— Милий мій, навіть точні науки підпорядковані законам логіки. Якщо ти задумаєш когось убивати осінньої ночі, ти не вдягатимеш ні білої блузки, ні куртки, ні халата, одне слово, одягу, в якому тебе буде видно за кілометр.
— Однак факт очевидний. Ви ж перший, хто вимагає від нас фактів, і насамперед фактів.
— Ти забираєш у мене час, — сказав Каїров з властивою йому прямотою. — Та коли в мої обов'язки входить і виховання кадрів, сідай, намотуй на вуса…
Каїров роздратовано підняв телефонну трубку. З посиленим кавказьким акцентом — першою ознакою незадоволення — сказав:
— Шановна, з'єднайте з поліклінікою. Завідуючого… Товаришу Акопов, це Каїров. Проконсультуйте мене з одного питання.
— Будь ласка.
Здається, в Акопова був сильний голос, а може, це повністю заслуга телефону, але Золотухін і Волгін гарно чули все, що говорив завідуючий поліклінікою.
— У вас у поліклініці хто-небудь залишається на ніч?
— Безумовно. Черговий лікар «швидкої допомоги». Медична сестра. Кучер. Співробітник у лабораторії.
— Скажіть, вони виходять уночі з приміщення поліклініки?
— Безумовно. У випадку виклику «швидкої допомоги»…
— І тільки?
— Безумовно. Тобто не зовсім безумовно. У нас немає каналізації.
— Ясно. Людям доводиться виходити вночі.
— Так. Але в туалеті відсутня електрика.
— Залишається пустирище, — підказав Каїров.
— Мабуть, так. Мені ніколи не доводилося бувати вночі в поліклініці.
— Спасибі. Ще одне запитання. Ваші люди і вночі носять білі халати?
— Безумовно.
— Як ви думаєте, вони знімають їх, коли виходять… на вулицю?
— Думаю, що не завжди.
— Спасибі вам, товаришу Акопов. — Дзеленькнула трубка. Каїров задоволено подивився на Золотухіна. — Отак, любий детективе… Треба б допомогти лікарям. Послати до них електрика. Й у нас, дивись, час дарма б не пропав.
Золотухін — великий артист. У нього на обличчі одне, а на думці інше. Він не хоче дратувати начальника. І всім своїм виглядом демонструє: здаюся, ваша взяла.
А Каїров любить, щоб брала саме його… Ось він вийшов з-за столу, заклав руки за спину й неквапно почав ходити від дверей до вікна… В кабінеті стояли густі сутінки, але Каїров не вмикав світла. Він не хотів зашторювати вікон, бо в свої п'ятдесят років був огрядною людиною, хворів на задуху і віддавав перевагу свіжому повітрю перед усіма іншими благами.
— З особовою справою Хмурого ви знайомі, — сказав Каїров. — Контрабанда. Валюта. Наркотики… Хмурий не вбитий на переїзді, а годину тому зарізаний у лікарні. Ніхто з його старих дружків на мокре не піде… Все-таки поява Хмурого, якого місяць тому бачили в Лабінську, і дії банди Козяка — це один ланцюжок… З бандою буде покінчено протягом найближчих тижнів. Нас цікавить інше. Очевидним є наявність іноземної агентури, яка керує і допомагає банді. Ми не знаємо каналів зв'язку. Але вони існують… Можливо, що Хмурий прибув сюди як зв'язківець. Але де ж той, до кого він ішов? Оце нам і доручено з'ясувати. До виконання операції приступаємо сьогодні ж. Золотухін, улаштуєш утечу Графові Бокалову. О десятій вечора. Задля годиться нехай дадуть кілька пострілів угору. З допомогою Графа слід виявити всіх, хто зв'язаний з контрабандою, валютою, торгівлею наркотиками. Всю операцію знаю я. І начальник крайового відділення. Кодова назва операції… Де вони зустрічалися? Біля якої афіші?
— «Паризький швець», — підказав Золотухін.
— Операцію назвемо «Паризький швець», — вирішив Каїров.
Він любив назви загадкові й надзвичайні. Коли Золотухін пішов, Каїров поклав руку на плече Костю Волгіну й сказав:
— Тобі, Костю, належить виконати найважчу частину операції «Паризький швець».
Густа паморозь. Степ довгий, похмурий. Пірамідальні тополі оголені, мокрі. Вони мовби мандрівники з'являються то праворуч, то ліворуч. І дорога — каша з чорної грязюки, по якій над силу рухається віз.