Двоє втомлених коней рудої масті ступають повільно.
Повітря холодне, й над крупами тварин здіймається пара. Візник сидить на передку якось впівоберта. Скоса поглядає на пасажирів. Він не дуже їм довіряє.
Пасажирів троє. Один, Володимиром Антоновичем його називають, за віком, видно, найстарший. У капелюсі, в окулярах, у тонкому пальті. Що пальто тонке — це його власна справа. Окуляри на Кубані багато хто носить, особливо ті, хто в місті родичів має. А от щодо капелюха товариш маху дав. Не звикли тут до капелюхів мешканці. Роздратування такий убір викликати може. Сумнів.
Другий — може, циган, може, татарин. Очі чорні, хитрі. Росту маленького. Цілу дорогу руки в кишенях плаща тримає. Це точно — пістолета не випускає.
Третій — справжній злодій. У шкірянці й з чубчиком.
Ящики якісь з ними, лопати…
— Так отже ви, добрі люди, з Ростова будете? — запобігливо запитує візник.
— Бери вище, батьку, — відказує злодійкуватий. — Із самої Москви. Ми, батьку, геологи. Корисні копалини у ваших краях шукатимемо…
— Окрім грязюки, тут нічого немає, — заявив візник.
— А ми далі поїдемо…
— Та й дальшого не буває. Куди ж це?
— У хутір Солоний… Рожкао…
Візник зблід. Обернувся до них. Руки тремтять.
— Люди добрі, не губіть…
Ніякого враження. А коротун рук із кишені не виймає. Так і жди, цілу обойму випустить.
— Синочки, коли що, забирайте коней і воза також… Я пішки до Лабінської дістануся. Я, розумієте, п'ятеро душ дітей маю… Жінка минулого тижня ногу підвернула… В яких дворах золото є, не знаю. В нашій сім'ї мого зроду-звіку не було.
— Що з вами, товаришу? — запитав той, що в окулярах і капелюсі.
— Лякливий я дуже… — зізнався візник.
— Чого ж нас боятися? Ми вчені, приїхали сюди проводити геологорозвідувальну роботу. Я професор Фаворський. А це мої колеги.
— Мене звати Аполлон, — сказав злодійкуватий. — А його Меружан…
Візник знову зблід:
— Імена… дивні…
— Які батьки дали! — посміхнувся Аполлон.
Меружан не посміхався, ніяк не реагував, а сидів нерухомо, наче глухонімий. Не витягував рук із кишені. І тканина плаща підозріло відстовбурчувалася, наче в кишенях і насправді стирчали пістолети.
— Може, нам документи показати? — запитав професор.
— Для порядку б, — сказав візник; оскільки ніколи не ходив до школи, він і розписувався хрестиком.
Вигляд паперу з машинописним текстом і фіолетовою печаткою подіяв на нього заспокійливо. Повертаючи його професорові, повеселілий візник сказав:
— Люди добрі, так куди ж ви їдете? Ви знаєте, що тут коїться? А в тих краях особливо… Бандитів — як псів нерізаних. Минулого тижня наші їх добре поскубли. Та от жаль, начальника відділення у тому бою вбили… Гарний чоловік був. З поняттям… І все куркульня клята!
— Цими днями бандити не з'являлися? — вперше за всю дорогу подав голос Меружан.
— У горах, гади, відсиджуються… Якби жінка ногу не підвернула, я б з обрізом!..
Візник дістав з-під кожуха великий промаслений обріз і поклав на віз.
— Так ліпше, батьку, — сказав Меружан. — Я цю гармату давно пригледів…
— Що ви, добрі люди… Бандити ж мого рідного брата прикінчили. Головою сільради він був. І жінку його споганили й — зарізали. Й доньку трирічну не пожаліли. Я їх, гадів, багатьох в обличчя знаю. Всю Малу Лабу обійду, до Псебая дійду… Нехай тільки жінка погою ступить…
— Гори великі, — сказав Аполлон. — Шукати бандитів буде не лопне, ніж голку в стозі сіна.
— У мене ниточка є… Старий князівський холуй єгер Воронін. Відчуваю, що він не погидує і на бандитах заробити…
Візник провів рукавом по мокрому обличчю. Підняв віжки.
Пахло землею, кінським потом. Надривно поскрипували колеса.
Одноповерхові будиночки з станиці з'явилися лише в сутінках.
Готель стояв у самому центрі. Й досить було зайти в передпокій, обклеєний вицвілими шпалерами, щоб одразу уявити «блага», які чекають подорожніх. Сморід, холод, блощиці…
Геологам виділили окрему кімнату. В ній стояло шість прибраних ліжок. Наволочки на подушках свіжі, але залатані й заштопані. Ковдри — солдатські, зеленуватого кольору.
Професор попередив завідуючого готелем, що вони везуть дорогу апаратуру, й просив сторонніх у номер не поселяти.
Ліжка вибрали подалі від вікна. Воно витягнулося мало не вздовж усієї стіни, з каламутними плямами на шибках. Других рам не було. Шпінгалети трималися на чесному слові.