Аполлон вийшов у коридор і запитав у чергової, що і де тут можна купити з їстівного. Погано одягнута жінка — і, можливо, передусім з цієї причини неприваблива — терпляче пояснила, що базар у станиці буває з шостої до дев'ятої ранку. Там іноді пропонують продукти: коржики, тельбухи, варену шкіру. Та здебільшого на обмін. За гроші купити майже нічого не можна.
Довелося їсти свої запаси…
Повечерявши, геологи вимкнули світло й лягли. Незважаючи на далеку дорогу, яку їм довелося сьогодні подолати, сну не було.
Аполлон сів, опустивши ноги на долівку, і без ентузіазму сказав:
— Блощиці пішли у психічну атаку.
— Ти найтовстіший, — сказав Меружан. — Вони знають, що роблять.
— Не вмикай світла, — попередив професор.
— Може, він не прийде, — заперечив Аполлон.
— Не будемо дискутувати, — сказав професор. — Лежіть і чекайте…
— Знаєте, який час людина витрачає на очікування? — запитав Меружан. — Дванадцять років, або одну п'яту всього свого життя.
— Сам підрахував? — запитав Аполлон.
Меружан змовчав.
— Чого мовчиш? Соромишся?
— На безглузді питання не відповідаю.
— Усе, — сказав професор. — Нічичирк, колеги.
Цокав годинник. На вулиці завалували собаки. Таргани шаруділи під шпалерами, наче гнані вітром клапті газет.
У шибку тричі постукали. Професор скинув ковдру. Він був одягнений. М'яко ступаючи у вовняних шкарпетках по фарбованій підлозі, він наблизився до вікна й повернув шпінгалет. Шпінгалет дзенькнув голосно, наче випущені з рук ключі. Рипнувши, розійшлися рами.
— «Два», — сказала людина за вікном.
— «Вісім», — відповів професор.
— Володимир Антонович?
— Так.
— Вам записка й привіт од Кравця.
Світало. Вода хлюпала під чобітьми. Листя, і те, що не встигло опасти, і те, що вже кілька тижнів лежало на землі м'яким жовто-коричневим килимом, поблискувало краплинами води сумно й похмуро. Тому що небо теж було похмуре — без низьких свинцевих хмар, схожих на валуни, сіре, обложне небо.
Пахло прілим листям, і жолудями, і різнотрав'ям, пожовклим та прим'ятим монотонним осіннім дощем.
День обіцяв бути сльозливим. Це зовсім не радувало єгеря Вороніна, дорога йому передувала довга й за такої погоди небезпечна. Вода розмочила схили, ожили струмки. Вони поспішали вниз, вируючи і бурмочучи, вузькі й холодні, наче змії.
Єгер ніс трьох підстрелених на світанку тетеруків. Оскільки вважав, що з порожніми руками йому йти незручно. Вороній любив полювати на лісову дичину. Коли людині п'ятдесят років, у неї сила-силенна звичок, яких пізно позбавлятись і які стали характером, вдачею, повноправною її частиною, як голова, ноги, борода, зморшки.
Давно. Дуже давно. Скільки ж років? Сорок. Або тридцять дев'ять. Так. Тридцять дев'ять… Батькові тоді за п'ятий десяток перевалило. Вони залізли в курінь іще завидна. Свіжорубане віття відгонило тим запахом, який можна почути, лише уткнувшись обличчям у скошену траву, ледь зів'ялу, зелену, але дивовижно запашну, наче молодо вино.
Благословлялося на світ. І в синьому повітрі ледве-ледве проглядалися дерева, коли батько схопив сина за плече й вони почули буркотання тетерука. Спочатку одного, потім двох, трьох… Це було старе токовище. Батько пам'ятав такі місця. Він знав заповідник краще, ніж хтось інший… Тетеруки співали спочатку на деревах, згодом на землі. Півні несамовито билися з-за тетерок. Й Воронін-молодший зрозумів, що це дурна хтива птиця. І в нього не було до неї жалю. І немає. З цієї самої миті, коли він уперше натиснув спусковий гачок і пісня увірвалася…
Радість тоді переповнювала його. Її не можна було порівняти з жодними іншими радощами, які зустрічалися пізніше. Батько сказав, що син природжений мисливець. І хлопцеві подумалося: отаке відчувають, коли кохають.
Але він помилився. Від кохання він ніколи не мав такого задоволення, як од полювання.
Він не замислюючись промовляв слово «люблю». Казав «люблю» Галині. Моторній козачці. З чорними очима й косами. Казав Марії навіть після шлюбу… Казав «люблю» фрейліні Вірі, коли вона, гола, як створив її господь бог, забігла до нього в сарай, де він чистив рушницю…
Сам дідько відає, що виробляли ці фрейліни. Великий князь Кирило не випадково привозив їх в особисту вотчину.
Челяді приїздило багато. Літніх дач не вистачало. Й тоді розбивали намети, влаштовували заслони. Князь розумівся на розвагах. Полювання без спиртного не обходилось. І дами не поступалися перед чоловіками…