Воронін спіткнувсь і, впавши на бік, покотивсь униз схилом гори. Зарості шибляка притримали його. Єгер над силу підвівся, сів навпочіпки й тупо дивився на голе переплетене віття глоду, грабини, шипшини, держидерева. Дивився, не думаючи ні про що. Ждав, коли вгамується біль. Терпляче, як не раз він чекав сікача, причаївшись у засідці на кабанячій стежці.
Полегшало. Воронін знайшов танку, підняв з землі тетеруків. Закурив. І неквапно, дивлячись під ноги, рушив угору.
Обігнувши вершину, він опинився на широкій сідловині, порослій жовтуватою травою. Десятків зо два коней блукало по галявині. Похмурий, зарослий мужик із карабіном навскидку визирнув із-за скелі. Пізнавши Вороніна сказав:
— Вони там, — і кивнув головою ліворуч.
Курінь був улаштований під високим грабом. Великий курінь, схожий на перекинутий кульок. Сичачи й потріскуючи, біля входу горіло багаття. Перед багаттям стояв полковник Козяков у бурці і каракулевій кубанці. Обличчя його було жовте, а під очима лежали зеленуваті кола. Можливо, полковника тіпала малярія.
Воронін кинув дичину, не промовив «здрастуйте». Полковник повернувся, подав руку. Воронін потиснув її й невдоволено пробурчав:
— Старий я, щоб поштарем по горах мотатися… — Він дістав з кишені зім'ятого листа у саморобному конверті, віддав полковникові. Потім вийняв з-за пазухи пляшку горілки: — Мало не угробив. Ноги чужими стали. Ревматизм…
Полковник узяв пляшку. Здивувався:
— «Московська»?
І Воронін кивнув.
— Звідки?
— Постояльці наділили.
— Що за новини? Хто такі?
Воронін невизначено знизав плечима. Закусив нижню губу.
— Требухов! — гукнув полковник.
Меткий чоловік, з круглим, розсіченим уздовж правої щоки обличчям, поспішив до багаття. Полковник указав на дичину:
— Займися!
— Слухаю, пане полковник! — Вишкірившись, Требухов глянув на Вороніна, потім нахилився й узяв тетеруків.
— Ходімо, Сергію Івановичу, — сказав Козяков.
У курені на землі лежав килим. І ще два килими висіло. Крім ліжка, накритого коричневою ковдрою з верблюжої вовни, в курені був гарний столик на вигнутих ніжках і грубо змайстрована табуретка.
— Сідай, Сергію Івановичу.
Єгер опустився на табуретку. Полковник — на ліжко. Читав листа, мружачи очі. Й зітхання було важке, як у простудженого. Покрутив конверта, склав навпіл і заховав під подушку.
— Сумно їй, — сказав роздумливо. — Ну та гаразд! Тепер викладай, що за постояльці.
— Геологами називаються… Каміння шукають.
— Червоний конгломерат?
— Мені не доповідали.
— Багато?
— Троє. Один професор. Двоє чином нижчі.
— Анастасію бачили?
— Поки що ні. Вона з суміжної кімнатки не виходить. Для того і йшов, щоб порадитися. Може, прибрати їх, та й край?
— Ні. Твій дім повинен бути чистий, наче склянка, з якої п'ють. Нехай дівчина не ховається. Вона твоя племінниця, приїхала з міста старим по господарству допомогти. І зваж, Воронін, якщо з Анастасією що трапиться! Запам'ятай, я не господь бог! Я нічого не прощаю!
Воронін негарно посміхнувся:
— З панночкою все буде гаразд… Про себе подумайте, пане полковник. У Курганну цілий ешелон червоних кіннотників прибув.
— Залякуєш?
— Попереджаю… Певно, не гриби вони збирати приїхали.
Козяков обхопив долонею чоло й, не дивлячись на єгеря, спитав:
— На пошту ходив?
— У середу піду. Не можу так часто… Я людина проста. Не люблю привертати увагу.
Поклавши лікті на коліна, Козяков зігнувся, ніби в нього заболіло в животі. Потім різко випростався. Відкоркував пляшку. Гукнув:
— Требухов! Склянки!
— Я не буду, — сказав Воронін. — Мій шлях далекий.
— Ти став надто боязким для своєї професії.
— Моя професія — єгер.
— Знаю, що єгер… І все ж… Червоних кіннотників ти боїшся. На пошту ходити боїшся. Ковтнути на дорогу горілки боїшся!
— Ліс до обережності привчив.
Горілка заповнила склянки на третину. Та запах одразу поліз у ніс. І Козяков кривився, коли пив, і Воронін кривився теж…
Похрускуючи огірком, полковник сказав:
— Я жартую, Сергію Івановичу. Жартую… Інакше в твоїх місцях здичавіти можна.
— Навіщо так?
— Як? Місця дивні… Та зимувати тут у мої плани не входить. Я певний, що на білому світі є тепліша зима, ніж у передгір'ї Північного Кавказу. Та й Настуся у мене на шиї висить, хоч і ночує під твоїм дахом. Слухай уважно… В суботу підеш на пошту. — Козяков знову вхопився за пляшку, на якусь мить затримав її в руці, потім поставив на стіл. Розважливо сказав: — Мене непокоїть лише одне: чому Бабляк не подав умовного сигналу? Тепер ця ж історія повторюється з Хмурим… Якщо листа не буде, дістань мені зимовий розклад поїздів. Жду тебе в неділю. Зрозумів? І не лякайся. Зі мною бідним не будеш. Я папірцями не розраховуюся. Папірці в наш час тільки для однієї справи годяться, якщо поруч лопуха немає.