— Мене не можна при аероплані шльопнути, — кажу. — У мене спеціальне завдання… Ведіть і мене до командира.
— Бреше він, пес білогвардійський! — закричав тонкогубий і клацнув затвором. — Досить, попили нашої крові!
Він, можливо, і прикінчив би мене відразу, але Сорокін, який до цього мовчав, психонув остаточно:
— Ви що, очманіли, паразити кляті! Ніякий він не білогвардієць, а справжній рядовий боєць Червоної Армії!..
Сорокін хотів сказати ще щось, але тонкогубий випередив його, верескливо вигукнув:
— Пропоную шльопнути біля аероплана і ентого. — Він указав багнетом на Сорокіна. — Голосуємо!
5. Розсудливість графині Анрі
— Любий капітане, я від'їжджаю, — У графині були прямо-таки лимонні очі. І за кольором, і за формою.
«Якби збулася голуба мрія мого дитинства, — подумав Долинський, — і я, як Брешко-Брешковський, писав детективні романи, я почав би розділ про графиню Анрі так: «Вона була красива. Та якось надто не по-російському. І звичайні порівняння, якими наділяють російських жінок — берізка, вербиченька, горобина, — зовсім не пасували їй. І її легше було порівняти з магнолією чи кокосовою пальмою, що за волею випадку опинилася на чорноморському березі».
В міру банально й романтично.
Долинський, шанобливо поцілувавши руку графині, опускав долоню повільно, відчуваючи, які ніжні й холодні її пальці. Вона дивилася на нього зі своєю звичною загадковою усмішкою. А може, й не загадковою, а просто розбещеною. Та Долинському не хотілося у це вірити. Тому що він знав графиню дуже мало, знав із найкращого боку. А чутки… До дідька всі чутки! Життя, схоже на брилу, зрушило з місця і покотилося під укіс, душачи і забруднюючи все святе. І передусім віру. Це було особливо страшно, тому що без віри людині аж ніяк не можна. Долинський вважав, що вірити у жінок і легко, і важко, але ще і містично приємно вірити в жінку всупереч логіці, всупереч чуткам, що супроводжують її ім'я.
Другим абзацом міг бути такий: «Графині, очевидно, виповнилося тридцять. Або виповниться незабаром. Напевно, ночами вона замислюється над тим, що вже підступає старість, і розглядає себе в дзеркало зі смутком, трепетом, тугою».
Роки… Долинський також не забуває про них, однак не лічить зморщок на своєму обличчі, бо вони, зморшки, так само, як і сивина, свідчать про досвід, про зрілість, а це надзвичайно важливо для мужчини.
На жаль, досвід і зрілість, як і духовні цінності, — поняття не матеріальні. Можливо, іншим часом, спокійним, як осінній плин річки, особисті якості людини, так би мовити, скарби нескороминущі, мали відому ціну, та в нинішнє лихоліття люди, в тому числі й молоді вродливі жінки, вже надто відверто ставлять вище за розум діаманти, а за шляхетність, чесність — значну суму твердою валютою.
Долинський не мав наміру осуджувати графиню. Та й осуд як поняття, як критичний процес щодо жінки молодої, краса якої гідна всіляких епітетів, навряд чи відповідав етичним уявленням капітана. Він міг сприймати жінку чи не сприймати. Графиня Анрі належала до перших.
Вони йшли алеєю до моря. І кипариси стояли вздовж неї породисті, немов аристократи на високому прийомі. Море лежало жовте, привільне. Сонце голубило його жарко, з млосною весняною пристрастю. І юні липи дивилися на море з відкритою заздрістю, і птахи шаленіли, наче гості на весіллі.
— Євгеніє… — сказав він, торкнувшись рукою її ліктя.
Вона зупинилася. Заворожений її профілем, він раптом забув слова, які хотів сказати. Йому чомусь зробилося погано. Він відчув, що може впасти на цій дбайливо заасфальтованій доріжці. І від цієї думки прийшов страх і холодним потом вкрилося обличчя і руки.
— У вас перев'язана голова, — сказала графиня. — Поранення?
— Дрібниці.
— Не храбріться, Валерію Казимировичу. — Вона говорила тихо, але якось занепокоєно, ніби була його матір'ю чи у крайнім разі старшою сестрою. — Єпіфан Єгорович Сизов запевнив мене, що небагато людей вашої професії переживуть цю весну і поїдуть до благословенних заморських берегів.
— Я не збираюся до заморських берегів.
— Вірите в перемогу?
— Вірю чи не вірю — яка різниця? Тільки Росія для мене земля благословенна.
— Ви вважаєте, для мене Росія — порожнє місце?
— Ваші предки були французи.
Він почувавсь уже краще. Впевнено взяв жінку під руку. І вони пішли далі алеєю до моря.
Вона ступала дуже легко, трохи нахиливши голову. І він бачив усмішку в кутках її губів і здогадувався, що лимонні очі графині непідвладні смутку.