Граф кивнув Левку, щоб він ліз перший. Бокалов люб'язно поступився дорогою Ніздрі. Й останнім спустився сам. Льох виявився невеликим квадратним ящиком із бетону, розміром приблизно два на два.
Електрична лампочка світила на стіні. Вона була вгвинчена не в простий патрон, мідний, з білим фарфоровим обідком. Такі патрони продавалися на базарі, у залізній крамниці. Їх можна побачити в будь-якій квартирі міста. Ні. На стіні висіло бра, напевно, перероблене з позолоченого світильника: пузатенький ангелочок з пупочком тримав у руці ріжок. У цей ріжок і вгвинчувалася лампочка.
Може, Ніздря купив бра у якогось злодія, але не ризикнув повісити його в кімнаті.
Біля стіни під бра стояла висока скриня, на якій лежав кожух.
Валіза відкрилася. Великі кремові зерна кави лежали, наче дрібна прибережна галька.
— Турецька, — сказав Левко.
— Ти-то, шмаркачу, знаєш! — шпигонув уїдливо Ніздря.
— Що ж я, Силантію Зосимовичу, турецької кави не бачив? Я навіть пив її…
— У Туреччині кава не росте, — сказав Ніздря.
— У Туреччині все росте, — заперечив Левко. — І тютюн, і кава. Я сам у ресторані «Інтурист» таку страву бачив — турецька кава.
Ніздря відмахнувся од нього, як від мухи.
— Скільки хочеш?
Одяг відповідно до сезону. Й затишний куток на тиждень, зрозуміло, з харчами. Відлежатися треба, поки фараони вирішать, що я все-таки в Ростов прорвався.
— Беру, — сказав Ніздря.
Граф утомлено опустився на скриню.
— Дешево віддає, — сказав Левко. — Ви б побачили, Силантію Зосимовичу, як ми накололи валізку! Прима! Вищий клас. Дамочка знепритомніла. Граф — женнтельмен…
— Поки перебуватимеш тут. Подушку принесу. — Ніздря кивнув Левку: — Допоможи!
Левко потягнув валіну нагору. Ніздря пішов за ним.
— Пожерти принеси, — нагадав Граф.
Вони повернулися хвилин через десять. Граф дрімав, упавши на кожух.
— Добу серед могил ховався, — сказав Левко. — Як подумаю: домовини, покійники!.. Аж моторошно стає… Піднімайся, Вово.
Ніздря приніс пляшку самогонки, запечатану туго згорнутим газетним пижем, півдюжини сирих яєць, малосольний огірок, зо п'ять помідорів і низку в'яленої ставриди.
— Одяг завтра підберу.
— Щоб пристойний був, — нагадав Граф, потираючи кулаками очі.
— Як чижика одягнемо, — заспокоїв Ніздря.
… Тоді вони як слід випили. Очевидно, Ніздря вважав операцію вдалою. Він іще раз збігав по пляшку. І ще…
Захмелівши, Ніздря ляпнув, що до нього заходив Хмурий. Вони добряче піддали. Й Хмурий поводився як метр. Говорив, що натрапив на золоту жилу й має намір забезпечити собі безтурботну старість «на тому березі». Який це берег, Ніздря не уточнював, але здогадався, що турецький.
Хмурий обіцяв не забувати Ніздрю, якщо Ніздря пам'ятатиме його, Хмурого.
Очі у Хмурого блищали, і він казав, що знудьгувався за жінками, та йому, мовляв, не можна впадати в гульню. У нього повинна відбутися ділова зустріч. Важлива зустріч, яка буде в його долі поворотом… Ідучи, Хмурий просив Ніздрю подумати, чи знайдеться де-небудь підхоже місце: схованка надійна і безпечна. Про всяк випадок, якщо доведеться щось ховати.
Більше Хмурий не приходив. Однак Ніздря знав Хмурого не перший рік. І був упевнений: такий ділок дарма слів на вітер не кидає…
Зрештою Ніздря напився і зі слізьми розчулення ліз цілуватися до Графа, називаючи його синочком, рідненьким.
Левко уволік Ніздрю лише на світанку.
Граф накрився кожухом і заснув…
Кілька днів Анастасія бачила геологів тільки крізь вікно. Навіть після розмови з полковником Козяковим Воронін не велів їй показуватись у дворі. Він сказав: треба виждати, придивитися, що це за люди. Гарні чи погані. Та нехай навіть гарні. Все одно слід остерігатися. Бо навіть найгарніша людина, побачивши таке волосся й очі вісімнадцятирічної дівчини, може накоїти такого, що потім жодними молитвами не відкупишся.
Анастасія ніколи не помічала, щоб Воронін молився чи стояв перед іконами. Але пом'янути ім'я господнє всує з непристойним словом він любив. І робив це особливо голосно. Можливо, тому, що дружина його, згорблена сердита бабуся, недочувала.
Якийсь час Анастасія не знала, як поводитися з хазяйкою дому. Обличчя цієї непривітної жінки й її очі здавались Анастасії загадковими, а часом одержимими. Але чи була це одержимість, чи якийсь загострений стан нервової системи, а може, всього складного комплексу, який називають психікою, — визначити важко. Анастасія і Мотря Степанівна ставились одна до одної насторожено. Хазяйка запрошувала Анастасію до столу під час сніданку, обіду, вечері. Дівчина, попоївши, дякувала й ішла в свою кімнату. Здається, на другий день перебування в хаті єгеря Вороніна Анастасія хотіла вимити після сніданку посуд. Мотря Степанівна сухо сказала: