— Я зроблю це краще. Воронін тут як тут:
— Ви, панночко, будь ласка, не турбуйтесь. — І додав: — Хіба з нашими пальчиками у помиях порпатися! Ципки наживете!
Незабаром вона збагнула, що хазяйка недолюблює її і тому ставиться з підкресленим холодком. Але це не дуже схвилювало Анастасію. Ні, ставлення людей не було для дівчини байдужим. Тепер її непокоїло інше — батько, воскреслий наче з попелу…
Якось хазяйка натопила лазню. І Анастасія милася. Спочатку сама, згодом прийшла Мотря Степанівна. Вона допомогла дівчині помитись і, дивлячись на неї, раптом сказала по-материнському тепло:
— Яка в тебе шкіра! Одне слово — панська…
— Навіщо ви так?
Хазяйка зітхнула:
— Батечко ваш, щоб ним на тому світі чорти вдавилися, не любить вас, не жаліє. Лиходій він, скільки людей тут, на Кубані, загубив! І вас, Настусю, погубити хоче. Хреста на ньому немає. Тікайте ви звідси до своєї бабусі, поки не пізно.
— Чому ви таке кажете? — обурилась Анастасія. — Він за своє бореться. Нова влада все у нас забрала.
— Молода ти ще, дочко. Ой яка молода! І стару владу, виходить, не бачила. А мене при цій самій владі без усякої моєї згоди ось за цього вовка віддали. Мені тоді й сімнадцяти рочків не виповнилось. І груди мої були такі високі, як твої, і ноги теж рожеві. А волосся, воно досі в мене густе, сама бачиш. Стара влада до нас із самого Петербурга приїздила. Надивилась я… Князь великий, значить, жеребець жеребцем. І жінки з ним гадючі… Ніким не гидували. Моїм хазяїном також. А він за ними упадав, мов кіт.
— Бідолашна ви, — пожаліла Анастасія. — Для чого ж ви з чоловіком своїм залишилися? Покинули б його.
— Кидала… Знайшов він мене. Побив так, що в хребті хруснуло. З того часу розігнути спину не можу.
— Жорстокий він, — погодилася Анастасія.
— Уся порода в них така…
Високий, плечистий, стрункий, із сивіючою головою і обвислими запорізькими вусами, Воронін одним своїм виглядом лякав Анастасію.
Одного разу він зайшов до неї в кімнату. Настуся сиділа на кушетці, підібгавши ноги. Читала французьку книгу. Французької мови її навчила мати. Мати була жінкою, зовсім не пристосованою до нового життя. Але французьку мову знала краще, ніж російську. За рік до смерті вона почала особливо серйозно працювати з дочкою. Анастасія не тільки вільно розмовляла по-французькому, але й читала й писала. Більше того, часом навіть думала французькою мовою.
Воронін зупинився перед кушеткою. І Анастасія, не підводячи очей, стислася в грудку, ніби чекала, що він підімне її, розчавить.
— Так запам'ятайте ще раз… Ви моя племінниця, приїхали з Новомінської. Тато з мамою від тифу, а може, від голоду померли. Наряди свої московські — сукеночки, туфельки — якнайдалі заховайте. Й книжки ці також. Племінниця кубанського козака не може читати по-агліцькому чи німецькому…
— А по-французькому може? — не стрималась Анастасія.
— Ні!
— Добре, — ховаючись за роздратування, мов за щит, сказала Анастасія. — Я виконаю все, що ви сказали. Але я хочу бачити батька.
— Поки що це неможливо.
— Тоді я повертаюся в Москву. Мені набридло затворництво. Я не звикла до такого життя, без друзів, без подруг…
— Відпускати вас звідсіля не велено. Я за вашу цілість макітрою відповідаю.
— Нічого не розумію. Нічого… Я напишу батькові…
— Тільки не сьогодні. Наступного тижня. Всьому свій час.
Анастасія підвелась. Вона сягала Вороніну до підборіддя. Відчула огидний запах тютюну й самогону. Й відійшла вбік. Притулилася до шибки.
— Панночко! — сказав Воронін. — На горищі в стружці зберігаються груші й яблука…
— Принесіть! — обірвала Анастасія. Вона вважала, що слід показати характер. І насмішкувато додала: — Чи ви хочете піднятися зі мною на горище?
— Ми хочемо, щоб у вас не був блідий колір обличчя, — сказав похмуро Воронін. І кахикнув.
На другий день геологи кудись пішли ще рано-вранці. Із рюкзаками, кирками, лопатами. Й смуга дощу сховала їх, як сховала й гори, й дорогу.
Сам відлучився з дому вчора надвечір, наказавши жінкам міцно зачинитись і не впускати до хати нікого ні в якім разі.
Стара пекла хліб. Анастасія любила дивитися, як дружина Вороніна порається біля печі, здійснюючи дивовижне таїнство серйозно іі мовчки. І в хаті, й навіть у дворі стояв запах свіжого хліба, солодкуватий, хмільний запах.