Машина зупинилася. Каїров широким кроком зайшов в один з під'їздів триповерхового будинку, на фасаді якого ліпилося багато вивісок: «Рибгосп», «Райфо», «Заготскот…» І праворуч, під запорошеною лампочкою: «Уповноважений ДПУ».
Трохи згодом Каїров вийшов з під'їзду, сів у машину. Кинув водієві:
— Додому! — Але тут же передумав: — Ні. Спочатку в порт.
Спати не хотілося. Хіба до сну після такого повідомлення: сьогодні о 2-й годині 47 хвилин операція «Паризький швець» почалася.
Глибока ніч. Швидко мчать хмари. Й місяць наче купається в них. Вітер студить землю. Студить дерева. Студить листя. Останнє незелене листя. Він зриває його. Кидає під ноги коням.
Шестеро вершників і двоє коней без сідоків пробираються вузькою розмитою дорогою, що веде до будинку єгеря Вороніна. А ось і будинок. Він стоїть на пагорбі. І його білі стіни видно здалеку, наче вітрила яхти.
Сипло дихають коні. Цокають копитами об вимите каміння.
Вершники зупиняються в затінку розлогого граба. Спішуються. Прив'язують коней.
Один з них, очевидно начальник, рішуче каже:
— Почекаймо хвилину. Зараз хмара проковтне місяць… Петро залишається тут. Соболєв іде до будинку Вороніна. Ми вчотирьох — на дачу…
… Анастасії не спиться. В кімнаті задушливо. Так задушливо, що не заснути, навіть скинувши ковдру. «Ну й дика звичка в моїх хазяїв зачиняти на ніч віконниці! Й не просто зачиняти на гачки, а ще й закладати поліном… Звичайно, якщо все життя проживотіти тут, як оці стіни, ніщо не буде здаватися диким. Я дарма злюсь. І на старого особливо. Він, звичайно, хитрий мужик. Звір. Та це й зрозуміло — від народження справу із звірами має. Не випадково біля мого ліжка лежить шкура рисі.
Як мені набридло стирчати в цій глушині! І батько… Чим він займається? За два місяці бачила його всього лише раз. І чому він тут? Де ж обіцяний Париж і вілла в Плезансе? «Зачекай, дочко, незабаром Кубань буде вільною». Каже, а з голосу відчувається, що й сам не вірить. «Я собою не розпоряджаюся!» Хто ж ним розпоряджається? Борець за ідею. Чи не хоче він оголосити себе імператором Кубані? Цікаво, як почуваються дочки імператорів? їм усе можна чи не все?
А віконниці я спробую відчинити».
Анастасія опускає ноги на ворсисту шкуру. Навпомацки знаходить капці. Скрадаючись, підходить до вікна.
Засув — товста, обтесана колода — над силу піддається. Дівчина напружує сили… Є! Притулила засув до стіни. Відчинила стулки віконниць. Повернула защіпку. Кватирка відкинулася праворуч. Ось воно, свіже повітря. Як легко дихається! І приємно, наче спекотного дня вгамовуєш спрагу.
«Аполлон! Як він дивився на мене, наче я рідкісний мінерал… «Ви не схожі на тутешніх дівчат». А на Клеопатру я схожа?»
Чужі кроки вриваються в тихе бурмотіння вітру. Хтось іде до будинку. Шум… І постріли. Один, другий, третій… Злісна лайка…
Хтось пробіг повз вікно, зник у кущах за огорожею. Потім інша людина кричала: «Стій!» — і палила з пістолета…
У будинку Вороніна зробили обшук. Нічого підозрілого не знайшли. Але головний — у сірій каракулевій папасі, в довжелезній кавалерійській шинелі, як належить, із розтрубами на рукавах, у чоботях з блискучими шпорами, які час од часу подзенькували, з пістолетом у руці й шаблею на боці — говорив Вороніну:
— Як же ти не догледів? На якій такій підставі біляків пригрів?
— Геологами вони назвалися. Довідки показували, — виправдовувався Воронін.
— Довідки… Бандити вони, а не геологи. Ватагу сюди створювати приїхали. Забрати тебе, діду, треба.
— Що ж я? Я документам Радянської влади вірю. Папір печатками скріплений. — Воронін говорив неквапно. Й у голосі не відчувалося хвилювання. Ось тільки очі хижо горіли, як у звіра.
Головний зручно сів на стілець. Скрутив цигарку. Прикурив од лампи. Сказав:
— Прізвище ваше Воронін?
— Так.
— Оскільки одному з бандитів удалося втекти, — вів далі головний, — і він являє небезпеку для населення, наче голодний вовк, ви, товаришу Воронін, повинні нам допомогти.
Єгер розуміюче кивнув.
— Що ви знаєте про цього бандита?
— Звати його Аполлон. Зросту високого. Волосся світле. Молодий. Років тридцять буде… Веселий. Завжди пісеньки наспівував… Походження високого. Про батька казав, що той самому князеві Кирилу близький був… Більше нічого не знаю.
— Пильності в тебе, батьку, немає. Не пролетарського гарту ти людина… Та гаразд… Із цих місць бандит далеко не втече…
— Із цих місць можна втекти аж у саму Туреччину, — скептично заперечив Воронін.