— Якщо знати дорогу, — багатозначно зауважив головний. — Так ось, Воронін, коли бандитський Аполлон з'явиться у ваших місцях, спробуйте затримати його силою або хитрощами. Й повідомте нам у кавалерійський загін чи у відділення міліції.
За чверть години кавалеристи покинули хутір Вороніна, Шестеро з карабінами. Й між ними професор і Меружан — руки зв'язані за спиною.
Місяць так само купається у хмарах. Тільки хмари стали більшими і щільнішими.
Десь виють шакали…
Посилюється вітер. Здається, вдень знову поллє дощ.
Кавалеристи зупиняються біля граба. Привітно іржуть коні. Головний повертається і дивиться на білий, наче паперовий, будинок Вороніна. Потім рішуче дістає ніж і… розрізає мотузки, що стягують руки професора й Меружана.
— Ми вас не дуже пом'яли, товариші?
«Професор» ворушить стерплими кистями рук. Меружан каже:
— І холостим пострілом можна запалити волосся, коли стріляти прямо в чуб.
— Це Боря Кнут перестарався, — каже головний.
Кавалеристи неголосно сміються.
— По конях!
Обережно ступають коні. Постукують об каміння копитами.
Вісім вершників ховаються серед ночі.
Ґудзиків двадцять штук. Маленькі, перламутрові, один біля одного. Вони видовжують талію Варвари, без того довгої і тонкої жінки. Й сукня зелена, й очі зелені. Й волосся, густе, що спадає на плечі, теж якогось зеленкуватого відтінку. Але в цьому не слід звинувачувати Варвару. Вона хотіла зробити кучерики золотавими. Але закордонні хімікати навіть в їхній перукарні, кращій у місті, де всі вивіски й об'яви пишуться двома мовами, російською та англійською, навіть у їхній перукарні ці хімікати давали іноді найнесподіваніші результати.
Варвара змінює голку. Опускає мембрану на чорний диск платівки. Грайливо посміхається до гостей. Левко бундючиться. Розправляє груди. Запрошує Варвару. Вона кладе руку на його плече. Трохи нахиляє голову. Волосся дощем сиплеться на Левкову щоку, потрапляє на вуста. Левко задоволений, наче кіт, що вилизав сметану.
Граф Бокалов у зневажливій позі розвалився на дивані. Варвара на сім років старша від Левка. Й раптом любов…
Бокалов трохи випив. Коньячку. Граф або зовсім не п'є, або п'є дуже мало. Левко й Варвара накурились американських сигарет. У кімнаті плавають кола білого солодкуватого диму.
Голка ледь дере пластинку. Напевно, пластинка заграна. Співак млосно співає:
Варвара не перукар. Вона манікюрниця. В жіночому залі. И неї пухлі вуста. Яскраві, як цукеркова обгортка. Й може, того, що вона сама худа, а вуста пухлі й очі широкі, наче сірникові коробки, ніс на обличчі непомітний. Він у неї маленький, із горбиком. І ніздрі хижі…
— Ой, хлопчики! — каже Варвара, коли вони повертаються до столу. — Сьогодні до обіду випадок був. Кумедія! Приходить такий мосьє. Костюмчик — впасти можна… І кольору сказати не можу якого. І синій, і сірий. Одно слово, Парижі Сідає за мій столик. Белькоче щось по-французькому. На нігті показує. Роблю йому манікюр. Сама, як вимагається, посміхаюсь очима. Він… цікавий. Пісеньку наспівує. Пальцями у пляшечки з лаком тицяє, щодо кольору вказівки дає. Обслужила його за першим класом. Нігтями милується. Задоволений. І знову щось каже по-французькому. Я йому у відповідь усміхаюсь і киваю головою. Заради пристойності. Він іще більше розпалюється. «О-о!» — кричить. А потім, негідник, роззувається. І свої спітнілі лапи кладе на мій віденський столик. У мене очі на лоба. Я до завідуючої… Але Поліна Абрамівна тільки німецькою мовою розмовляє і англійською… Крім російської, зрозуміло… Над силу вона йому роз'яснила, що педикюр не робимо. Він знову кричить: «О-о!» Тільки не радісно. Потім плескає себе по голові. Й дістає з кишені дві пляшечки паризьких парфумів. Дивіться, як оригінально зроблено…
— Ейфелева вежа, — пояснює Бокалов.
— А ти звідки знаєш? — дивується Варвара.
— Граф усе знає, — авторитетно заявляє Левко Сивий.
— А запах! Справжня троянда! — захоплюється Варвара. — Ось понюхайте.
Граф вдихає аромат паризьких парфумів. Запитує:
— Чим усе закінчилось?
— Ах! Чого заради французьких парфумів не зробиш! — зізналася Варвара. — Та й Поліна Абрамівна підтримала. Каже, не розстроюйся, Варю, педикюр — це теж робота.