Надворі вже світало. Мені було холодно, а бідність кімнати Марі гнітила мене. Про Деркумів давно вже говорили, що вони впали в бідність, і це падіння приписували «політичному фанатизму» батька Марі. Колись вони мали невеличку друкарню, маленьке видавництво і книгарню, а тепер лишилась маленька крамничка письмового приладдя, в якій вони ще й солодощі продають школярам. Колись мій батько сказав: «От бачиш, до чого може довести людину фанатизм, а втім, Деркум, якого політично утискували фашисти, після війни міг заснувати власну газету». Як не дивно, а старий Деркум ніколи не здавався мені фанатиком, та, певно, мій батько переплутав фанатизм із принциповістю. Батько Марі навіть не продавав молитовників, хоча це давало можливість підробити трохи грошенят, особливо в першу неділю після великодня.
Коли в кімнаті Марі вже стало видно, я побачив, які вони бідні: в шафі висіло три сукні — темно-зелена, яку, здавалось, я бачив на ній уже не менше століття; жовтенька, що майже зовсім розлізлась, і той чарівний темно-синій костюм, який Марі завжди одягала на процесії; далі висіло зимове пальто темно-зеленого кольору і стояло три пари черевиків. Якусь мить мене спокушало бажання встати, відкрити шухляди й подивитись на її білизну, та я передумав. По-моєму, я нізащо не міг би копирсатись у жіночій білизні, навіть коли б то була білизна моєї законної дружини. Батько Марі вже давно перестав кашляти. Коли Марі нарешті повернулася з ванної кімнати, була вже сьома година. Я радів, що в мене з Марі вийшла все так, як я хотів, поцілував її й, коли вона усміхнулась, відчув себе щасливим. Відчувши її холодні мов крижинки руки у себе на шиї, я пошепки спитав:
— Що ти там робила?
— А що ж я мала робити — випрала простирадла. Я б тобі принесла чисті, так у нас їх усього чотири пари: завжди по дві на ліжках, а інші дві у прачки.
Я притягнув Марі до себе, прикрив ковдрою і сховав її холодні руки у себе під пахвами; вона сказала, що їм там так приємно, як пташці в теплому гніздечку.
— Я ж не могла віддати цю білизну фрау Губер, яка завжди нам пере, — пояснила вона, — бо так усе місто знало б, що сталося, а викинуть їх теж не хотілось. Спершу я було подумала викинути їх, та потім стало шкода.
— А хіба у вас немає теплої води? — поцікавився я.
— Немає, бойлер наш давно вже вийшов з ладу, — відповіла вона.
Потім цілком несподівано Марі розплакалась. Я спитав, чого ж вона плаче, і вона прошепотіла:
— Боже мій, адже я католичка, ти ж знаєш про це...
Тоді я сказав, що кожна дівчина, євангелістка чи й невіруюча, теж, напевно, плакала б на її місці, і я навіть знаю чому. Марі запитально глянула на мене, і я пояснив:
— Бо й справді існує щось таке, що називають невинністю.
Вона продовжувала плакати, і я більше не питав чому. Я все розумів: Марі вже два роки вела свою групу дівчат-католичок, ходила з ними в процесіях, мабуть, не раз говорила з ними про діву Марію, а тепер сама собі здається обманщицею і зрадницею. Я добре уявляв собі, як це жахливо для неї. Вийшло таки справді погано, але я більше ждати не міг. Я сказав їй, що поговорю з її дівчатами, вона злякано відсахнулась і спитала:
— Про що? З ким?
— З дівчатами твоєї групи, — відповів я. — Справді, все вийшло погано для тебе... В крайньому разі, якщо хочеш, можеш сказати, що я тебе згвалтував.
Вона засміялась і сказала:
— Ні, все це дурниці, та й що ти взагалі можеш сказати моїм дівчатам?
— Нічого я їм говорити не буду, — відповів я, — просто виступлю перед ними, покажу кілька своїх номерів, і вони подумають: «Так ось який цей Шнір, що утнув таке з Марі». Тоді вийде все інакше, не будуть шушукатись по кутках.
Марі трохи подумала, усміхнулась і проказала стиха:
— А ти розумний хлопець. — Потім зненацька заплакала знову й додала: — Тепер мені тут уже й людям на очі показатись не можна.
— Чому? — спитав я. Але вона тільки плакала й хитала головою.
Її руки вже нагрілись у мене під пахвами, і чим тепліші вони ставали, тим дужче мене змагав сон. Невдовзі вже не я грів її руки, а вони гріли мене, і коли Марі перепитала ще раз, чи я ж таки вважаю її красивою і люблю її, я відповів, що все це само собою зрозуміло, але вона сказала, що й само собою зрозуміле хотіла б почути ще раз, і я, вже засинаючи, пробурмотів:
— Так, так, ти моя красуня, і я люблю тебе...
Прокинувсь я, коли Марі встала й почала вмиватись та одягатися. Вона не соромилась мене, а мені здавалося цілком природним дивитись на неї в цей час. Тепер ще більше впадало в око, як бідно вона одягалась. Марі застібалась і зав’язувалась, а я думав про ті прекрасні речі, які радо купив би їй, коли б мав гроші. Я ще й раніше не раз зупинявся перед вітринами модних магазинів, дивився на спідниці, светри, черевички та сумочки і уявляв, що їй було б до лиця, але старий Деркум мав такі суворі погляди на гроші, що я ніколи б не наважився що-небудь подарувати Марі. Якось він сказав мені: «Жити в злиднях жахливо, але й перебиватися з хліба на воду теж гірко, проте більшість людей живе в таких умовах». — «А жити в багатстві?» — запитав я і почервонів. Він зиркнув на мене гострим поглядом, теж почервонів і сказав: «Якщо ти, хлопче, будеш і надалі сушити собі голову такими думками, то скінчиш погано. Коли б у мене була мужність і віра в те, що в цьому світі щось можна змінити на краще, то знаєш, що я зробив би?» — «А що?» — спитав я. «Я, — відповів старий і знову почервонів, — заснував би своєрідне товариство, яке б піклувалося про дітей багачів. Ті дурні завжди чомусь-то прикладають поняття «асоціальний» тільки до бідних».