— Йдеться про серйозне діло, Гансе, — сказала Марі вже не так голосно, навіть не подумавши, що слово «діло» завжди мало для нас двох певне значення: здавалося, вона вже забула про це. Марі ходила вперед і назад у ногах двоспального ліжка й, жестикулюючи, так розмірено тикала сигаретою в повітря, що маленькі клубочки диму повисали правильними точками. За минулі роки вона звикла курити; і зараз у пуловері салатного кольору була дуже гарна: біла шкіра, волосся потемнішало. Я вперше побачив у неї на шиї сухожилля. Я сказав:
— Змилуйся наді мною, дай мені спершу виспатись, а завтра за сніданком поговоримо про все, насамперед про «те діло».
Та вона не зрозуміла натяку, обернулась до мене, зупинилась перед ліжком, і по її устах я зрозумів, що цю сутичку спричинило щось таке, в чому Марі сама собі не признається. Вона затяглася сигаретою, і я побачив у куточках уст маленькі складочки, яких досі не помічав. Вона глянула на мене, похитала головою, зітхнула й, одвернувшись, знову стала ходити по кімнаті.
— Не можу збагнути, в чому справа, — стомлено мовив я, — спершу ми сперечалися про мій підпис під тим шантажним документом, потім про реєстрацію шлюбу в мерії. Тепер я згоден на все, а ти сердишся ще більше.
— Так, — сказала Марі, — по-моєму, ти надто швидко на все погодився, і мені здається, що ти боїшся одвертої розмови. Чого ти, власне, хочеш?
— Тебе, — відповів я. Не знаю, чи можна взагалі сказати жінці щось приємніше за це слово. — Іди сюди, — запропонував я, — візьми попільничку й приляж поряд: так ми зможем поговорити значно спокійніше. — Тепер я вже не наважувався, враховуючи її стан, згадати про «діло».
Вона похитала головою, поставила мені на ліжко по-пільничку, відійшла до вікна і втупилась очима на вулицю. Мені зробилося страшно.
— Щось мені не подобається в нашій розмові — в твоїх словах звучить щось не твоє.
— А чиє ж? — запитала вона стиха, і мене здивувала несподівана ніжність у її голосі.
— Від них пахне Бонном, — мовив я, — вашим «колом»: Зоммервільдом, Цюпфнером і всією тією братією.
— Можливо, тобі вчувається те, що сам бачив на власні очі, — сказала Марі, не обертаючись до мене.
— Не розумію, що ти маєш на увазі, — стомлено мовив я.
— Ах, — сказала вона, — ніби ти й не знаєш, що тут відбувається католицький з’їзд.
— Плакати їхні я бачив, — пригадав я.
— А що Геріберт і прелат Зоммервільд можуть бути тут, тобі й на думку не спало?
Досі я не знав, що Цюпфнера звати Герібертом. Та коли Марі назвала це ім’я, мені стало ясно, що це міг бути лише він. Я знову пригадав, як вони колись трималися за ручки. Звичайно, я вже помітив, що в Ганновері з’явилося попів та черниць більше, ніж личило тому місту, проте не подумав, що Марі зустрінеться з кимось із них, а коли й так — ми ж і без того в мої вільні дні часом їздили в Бонн, де вона могла досхочу натішитися своїм «колом».
— Тут, у готелі? — стомлено запитав я.
— Авжеж, — відповіла вона.
— Чому ж ти не звела мене з ними?
— Та тебе ж майже й не було тут — весь тиждень у поїздках: то Брауншвейг, то Гільдесгам, то Целле..
— Але ж тепер я маю час, — мовив я, — подзвони їм, і ми ще вип’ємо з ними чого-небудь внизу в барі.
— Вони поїхали, — сказала Марі, — сьогодні після полудня.
— Мене радує, що ти подихала вдосталь «католицьким повітрям», хоча й імпортованим, — закинув я. Цей вислів був не мій, а її. Часом вона говорила, що мусить знову «вдихнути католицького повітря».
— Чого ти злишся? — сказала Марі. Вона все ще стояла обличчям до вікна, знову курила, і це теж мені здавалось у ній чужим: оте безперервне жадібне куріння було для мене новим, так само як і тон її розмови зі мною. В ту мить Марі здавалась мені сторонньою, гарною, проте не дуже розумною жінкою, якій потрібен привід, щоб піти від мене.