Пляшку з коньяком я остаточно сховав назад у холодильник.
Найліпше було обдзвонити зараз усіх католиків підряд, щоб покінчити з ними за одним заходом. Повертаючись із кухні в кімнату, я відчув якусь бадьорість і майже не шкутильгав.
Навіть гардероб та двері комірчини для служниці в передпокої були пофарбовані в іржавий колір.
Дзвінок до Кінкеля нічого доброго мені не обіцяв, проте я все ж набрав його номер. Він завжди удавав з себе палкого шанувальника мого мистецтва, а кожному, хто хоч трохи знає наше ремесло, відомо, що навіть од найменшої похвали якогось робітника сцени груди артиста мало не розпирає гордість. Мені хотілося порушити вечірній спокій християнина Кінкеля, а до того ж я сподівався вивідати в нього, де Марі. Він був главою їхнього «кола», колись вивчав теологію, та потім заради однієї красуні кинув той факультет і став юристом; тепер мав семеро дітей і вважався «одним з кращих наших фахівців у галузі соціальної політики». Можливо, так воно й було, тут я йому не суддя. Перш ніж познайомити нас, Марі дала мені прочитати його брошуру «Шлях до нового порядку»; прочитавши той трактат, що, до речі, сподобався мені, я уявляв собі Кінкеля високим, делікатним блондином, та коли потім уперше побачив його — товстого, присадкуватого, з чорним густим волоссям чоловіка, від якого аж пашіло здоров’ям, — не міг повірити, що це він. Можливо, я так причіпливо ставлюся до нього лише тому, що він виглядав не таким, яким я собі його уявляв. А старий Деркум завжди, бувало, коли Марі починала захоплюватись Кінкєлем, говорив про «кінкель-коктейлі», що являють собою мішанину з різних непостійних складових частин: Маркса з Гардіні або Блуа з Толстим.
Коли нас вперше запросили до нього в дім, ми зразу ж потрапили в незручне становище. Прийшли ми надто рано, в глибині квартири Кінкелеві діти голосно сперечалися про те, кому прибирати стіл після вечері, вони сичали одне на одного, а дорослі, вгамовуючи їх, теж шипіли. Потім вийшов Кінкель, він ще дожовував вечерю і судорожною усмішкою намагався приховати роздратування нашим раннім приходом. За ним вийшов і Зоммервільд — той не жував, а тільки оскірився, потираючи руки. В задніх кімнатах діти злісно завищали, і це так неприємно контрастувало з усмішками Кінкеля та Зоммервільда; далі ми почули, як там заляскали ляпаси, хтось грюкнув дверима, і, коли вони зачинилися, гвалт здійнявся ще більший. Я сидів поряд з Марі і, остаточно виведений з рівноваги дисгармонією подій у вітальні і в глибині квартири, палив сигарету за сигаретою, тоді як Зоммервільд розважав Марі розмовою, не знімаючи з обличчя своєї маски з «великодушною всепрощаючою усмішкою». Тоді ми вперше повернулися в Бонн після нашої втечі. Марі була бліда від хвилювання, а також від благоговіння й гордості, і я цілком розумів її. Вона так хотіла «примиритися з церквою», і Зоммервільд був такий ласкавий з нею, а він же і Кінкель належали до людей, на яких вона дивилася з глибокою пошаною. Вона відрекомендувала мене Зоммервільду, і коли ми знову сіли, Зоммервільд запитав: