— Ви часом не рідня тим Шнірам з буровугільної компанії?
Мене це роздратувало. Йому було добре відомо, з якого я роду. Мало не кожна дитина в Бонні знала, що Марі Деркум чкурнула з синком буровутільного Шніра — «перед самими іспитами на атестат зрілості, а була ж така побожна...». Тому я нічого не відповів Зоммервільду, а він засміявся і сказав:
— З вашим шановним дідом я часом їжджу на полювання, а з вашим достойним батьком час від часу стрічаюся за грою в скат у Німецькому клубі.
І це мене дратувало. Не міг же він бути таким дурним, щоб подумати, ніби мені імпонує те базікання про полювання та Німецький клуб, і не схоже було, щоб він абищо плів од збентеження. Зрештою я розкрив рота й сказав:
— На полюванні? А я досі гадав, що католицькому духовенству полювання заборонено.
Запала гнітюча мовчанка, Марі зашарілася, спантеличений Кінкель забігав по кімнаті, шукаючи штопор; його дружина саме ввійшла до вітальні і так розгубилася, що висипала солоний мигдаль на ту ж скляну тарілку, де вже лежали оливки. Навіть Зоммервільд почервонів, а йому це вже зовсім не до лиця, бо пика в нього і так досить червона. Він відповів стиха, проте помітно ображено:
— Як для протестанта — ви добре поінформовані.
А я йому:
— Я не протестант, однак цікавлюсь деякими речами тому, що ними цікавиться Марі.
І поки Кінкель наливав нам усім вино, Зоммервільд сказав:
— Звичайно, є правила, пане Шнір, але є й винятки з них. Я походжу з роду, в якому фах старшого лісничого був спадковим.
Коли б він сказав «фах лісничого», це було б ясно і зрозуміло, але він наголосив «старшого лісничого», і це мене знову розізлило, проте я нічого не сказав, тільки зневажливо скривився. І тут вони почали перемовлятися самими лише очима. Фрау Кінкель глипнула на Зоммервільда, ніби кажучи: «Облиште його, воно ж іще надто молоде та зелене». А Зоммервільд відповів їй теж очима: «Так, молодий і досить таки не вихований». І Кінкель теж, наливаючи мені вино останньому, очима сказав мені: «О боже, який же ви ще молодий!..» А вголос звернувся до Марі:
— Як поживає ваш батько? Все такий же?
Бідолашна Марі сиділа така бліда й розгублена, що тільки й змогла мовчки кивнути головою. А Зоммервільд докинув:
— Я не можу уявити собі нашого древнього, доброго й благочестивого міста без старого Деркума.
Це мене знову роздратувало, бо старий Деркум розповідав мені, як Зоммервільд намагався відговорити учнів католицьких шкіл купувати в нього цукерки та олівці. Я сказав:
— Без старого Деркума наше древнє, добре й благочестиве місто стало б ще огиднішим, він принаймні хоч не лицемір.
Кінкель здивовано глянув на мене, підняв свій бокал і мовив:
— Дякую, пане Шнір, ви підказали мені прекрасний тост: давайте вип’ємо за здоров’я Мартіна Деркума.
Я погодився:
— Так, за його здоров’я я вип’ю з задоволенням.
І фрау Кінкель знову запряла очима, ніби кажучи своєму чоловікові: «Та він не тільки молодий і невихований, а ще й зухвалий».
Я й досі не розумію, чому Кінкель, потім згадуючи «той перший вечір з вами», завжди називав його найприємнішим. Невдовзі по тому прийшли Фредебойль з нареченою, Моніка Сільвс і фон Северн, про якого ще до його приходу говорили, що він «хоч і прийняв католицтво, але й досі близький до соціал-демократів», і це, очевидно, вважалось нечуваною сенсацією. І Фредебойля я побачив того вечора вперше, і з ним вийшло в мене так, як майже з усіма іншими: хоч я їм здався й симпатичним, усі вони, незважаючи на це, були мені не симпатичні, окрім нареченої Фредебойля та Моніки Сільвс; а про фон Северна не можу сказати ні того, ні другого. Той виявився нудним типом, який, здавалося, твердо й остаточно вирішив заспокоїтись на сенсаційній славі навернутого в католицьку віру члена СДП. Він усміхався, був люб’язний, а його трохи витрішкуваті очі весь час ніби говорили: «Дивіться на мене, ось я який!» Мені він не здався неприємним. Фредебойль був незвичайно привітний зі мною, цілих три чверті години говорив про Беккета та Іонеско, тараторив безупинно про всілякі дурниці, насмикані з різних джерел, а коли я з дурного розуму признався, що читав Беккета, його випещене красиве обличчя з незвичайно широким ротом просто засяяло прихильністю; все, що б він не говорив, здавалося мені знайомим, наче я вже десь читав про це. Кінкель захоплено усміхався до нього, а Зоммервільд, пишаючись, озирався навколо, ніби говорив очима: «А що — ми, католики, теж люди земні».