Все те було до молитви. Дружина Кінкеля перша згадала:
— По-моєму, Оділо, можна б уже й помолитись. Геріберт, мабуть, сьогодні не прийде.
При цьому всі вони глянули на Марі, потім надто поспішно одвели погляди, але я так і не збагнув, чому знову запала така неприємна мовчанка, — тільки пізніше в ганноверському готелі я випадково почув, що Герібертом звати Цюпфнера. Він таки прийшов пізніше, після молитви, коли вже почалась бесіда на тему вечора, і мені сподобалось, як Марі зразу ж при його появі встала й підійшла до нього, глянула йому в очі й безпорадно знизала плечима, а Цюпфнер привітався з усіма й, усміхнувшись, сів поряд зі мною. Потім Зоммервільд розповів історію католицького письменника, який довгий час жив з розлученою жінкою, а коли одружився з нею, один з високих прелатів церкви сказав йому: «Мій любий Безевіц, невже ви не могли так і далі жити в гріховному зв’язку?» Всі нестримно реготали з цієї пригоди, особливо фрау Кінкель, яка в своєму сміхові доходила до непристойності. Не сміявся тільки Цюпфнер і тим сподобався мені. Марі теж не сміялась. Напевно, Зоммервільд розповів оту історію, аби показати мені, яка великодушна, людяна, дотепна й баготогранна католицька церква; про те, що і я з Марі жив, так би мовити, в гріховному зв’язку, в ту мить вони, мабуть, не думали. А я розповів їм випадок з одним робітником на прізвище Фрелінген, що жив поблизу нас. Він теж проживав разом з однією розлученою жінкою в своєму будиночку і навіть утримував троє її дітей. Та одного дня до Фрелінгена прийшов пастор і з серйозним виразом обличчя та з погрозами поставив вимогу «покінчити з цим аморальним неподобством», і Фрелінген, людина побожна, справді прогнав ту вродливу жінку з її трьома дітьми. Я розповів і про те, як та жінка потім стала повією, аби прогодувати дітей, а Фрелінген запиячив, бо він же її щиро любив. Знову запала неприємна мовчанка, як і завжди після моїх реплік, та тут Зоммервільд засміявся і сказав:
— Але, пане Шнір, не будете ж ви порівнювати ці два випадки!
— А чому ні? — здивувався я.
— Ви так говорите лише тому, що не знаєте, хто такий Безевіц, — роздратовано відповів він. — Це один з найвитонченіших авторів, якого по праву можна назвати християнином.
Я теж розсердився і сказав:
— А ви знаєте, якою благородною людиною був Фрелінген і який він справжній християнин, хоча й робітник?
Зоммервільд лиш поглянув на мене й, похитавши головою, безпорадно розвів руками. Виникла пауза, було чутно лиш, як покашлювала Моніка Сільвс, але там, де в товаристві присутній Фредебойль, господар може не боятися пауз у бесіді. Той одразу ж скористався мовчанкою й, завернувши розмову до теми вечора, години півтори говорив про відносність поняття «бідність», аж доки Кінкелю не вдалося вибрати зручний момент і розповісти отой анекдот про чоловіка, який, одержуючи від п’ятисот марок до трьох тисяч на місяць, терпів голу нужду. Тоді Цюпфнер і попросив у мене сигарету, щоб за димом заховати краску сорому.
У мене, як і в Марі, був гнітючий настрій, коли ми останнім поїздом поверталися в Кельн. Ми ледве нашкребли грошей на ту поїздку, бо Марі так хотілося прийняти запрошення. Нам і фізично було нудно: ми надто мало їли, а випили більше, ніж звикли. Дорога назад здалася безконечною, а коли ми вийшли з вагона на Західному вокзалі в Кельні, довелося ще пішки йти додому — на трамвай грошей не лишилось.
У Кінкелів зразу підійшли до телефону.
— Альфред Кінкель слухає, — почувся самовпевнений юнацький голос.
— Це Шнір, — мовив я. — Чи можна побалакати з вашим батьком?
— Шнір-теолог чи Шнір-клоун?
— Клоун, — відповів я.
— Ах, це ви, — сказав він, — сподіваюсь, ви не надто близько взяли до серця всю цю історію?
— Близько до серця? — стомлено повторив я. — А що я маю не надто близько брати до серця?
— Як? — здивувався він. — Хіба ви не читали газети?
— Якої? — спитав я.
— «Голос Бонна», — відповів він.
— Що там — зганили мене? — поцікавився я.
— Куди там, — сказав він, — по-моєму, це скорше некролог. Хочете, я принесу газету й прочитаю вам?
— Ні, спасибі, — мовив я. В голосі юнака звучав справжній садизм.
— Але вам слід проглянути статтю, — наполягав він, — це послужить вам наукою.
Боже мій, та в нього ще й амбіція педагога.
— А хто ж то написав? — поцікавився я.
— Якийсь Костерт, підписався як «наш кореспондент по Рурській області». Блискуче написано, але досить підло.
— Ну звичайно, — зауважив я, — адже він християнин.