— А ви хіба ні?
— Ні, — сказав я. — А вашого батька що ж — немає вдома?
— Він не велів турбувати його, але для вас я охоче потурбую.
Це був перший випадок у моєму житті, коли садизм пішов мені на користь.
— Спасибі, — мовив я.
Я чув, як він поклав трубку на столик, пройшов через кімнату, і тут я знову почув з глибини квартири те знайоме злісне шипіння. Здавалося, ціла родина гадюк пересварилась між собою: дві гадюки чоловічого роду і одна жіночого. Мені завжди неприємно ставати свідком сцени, не призначеної для мого зору чи слуху, а містична властивість відчувати по телефону запахи ні в якому разі не Дає мені радості, скорше вона гнітить мене. З квартири Кінкеля тхнуло таким густим м’ясним бульйоном, ніби там зварили цілого вола. Шипіння в глибині квартири здавалось таким небезпечним, наче син збирався задушити батька або мати — сина. Все це нагадало мені Лаокоона, а що шипіння і лайка (до мене долинали навіть виляски рукопашної сутички, вигуки: «Ах ти, бидло!», «Паршива свиня!») були в квартирі людини, яку називали «сірим кардиналом німецького католицизму», мене аж ніяк не звеселило. Згадав я і того жалюгідного Костерта з Бохума, який, напевне, ще вчора ввечері повис на телефоні, щоб передати свою мазню в редакцію, і все ж сьогодні вранці, мов той побитий пес, шкрябав у мої двері й прикидався «братом во Христі».
Очевидно, Кінкель буквально упирався ногами й руками, щоб не підходити до апарата, а дружина його — я поступово став розпізнавати характер усіх їхніх звуків і рухів — ще запальніше протестувала проти розмови зі мною, тоді як син відмовлявся сказати мені, що він, мовляв, помилився і батька вдома немає. Раптом запала цілковита тиша, така тиша, як буває, коли хтось уже стікає кров’ю; і то була справді тиша смертельної поразки. Згодом я почув, як хтось човгає ногами, почув, як узяли зі столу трубку, і вже думав, що її зараз покладуть на апарат. Я ще точно пам’ятав, де у Кінкеля стоїть телефон: якраз під однією з трьох мадонн у стилі барокко, яку Кінкель завжди вважав найменш цінною. Мені навіть хотілося, щоб він поклав трубку. Стало шкода його: певно, для нього зараз було справжнью мукою говорити зі мною, а сам я вже нічого приємного не ждав від цієї розмови — ні грошей, ні доброї поради. Якби він задихався, подавши голос, може б, моя жалість до нього переважила, але голос Кінкеля пролунав так само гучно та бадьоро, як і завжди. Одного разу хтось порівняв голос його з цілим взводом сурмачів.
— Алло, Шнір, — наче громом оглушило мене, — як прекрасно, що ви подзвонили мені!
— Алло, докторе, — сказав я, — я потрапив у скрутне становище.
Єдине, в чому, він міг вбачати злу іронію, було слово «доктор», бо Кінкель, як і мій татусь, був новоспеченим доктором гоноріс кауза.
— Шнір, — сказав він, — невже ми такі чужі один одному, що ви змушені звертатись до мене як до пана доктора?
— А я навіть не уявляю, наскільки ми близькі чи далекі один одному, — відповів я.
Він зареготав особливо гучно — сповненим життєвої сили, щирим веселим католицьким сміхом «у стилі барокко».
— Мої симпатії до вас лишились незмінними.
Мені важко було вірити в це. Очевидно, в його очах я впав так низько, що не варт уже й штовхати мене в прірву.
— Ви просто переживаєте кризу, не більше, — сказав він. — Ви молодий, візьміть себе в руки, і все влаштується.
«Взяти себе в руки» — це нагадувало мені ПП-9 нашої Анни.
— Про що ви говорите? — лагідним голосом запитав я.
— А про що ж я ще можу говорити, — мовив він, — звичайно, про ваше мистецтво, про вашу кар’єру.
— Але ж я маю на увазі зовсім інше, — пояснив я. — Як ви знаєте, я принципово не говорю про мистецтво, а про кар’єру і поготів. Я маю на увазі... я хочу... я шукаю Марі, — нарешті спромігся вимовити я.
У нього вихопився якийсь невизначений звук, що нагадував хрюкання й відрижку водночас. З глибини кімнати до моїх вух долинуло стихаюче шипіння, потім я почув, як Кінкель поклав на стіл трубку, взяв її знову, і тепер уже голос його став тихішим, приглушеним, у нього в роті стирчала сигара.
— Шнір, — мовив він, — облиште минуле й забудьте про нього. Ваше сучасне — це мистецтво.
— Забути? — спитав я. — А ви спробуйте собі уявити, що ваша дружина раптом перейшла до іншого.
Він помовчав якусь мить, ніби говорячи: «Хай би собі йшла», потім сказав, посмоктуючи сигару:
— Вона не була вашою дружиною, і ви з нею не мали семеро дітей.
— Он як! — здивувався я. — Значить, вона не була мені дружиною?
— Ах, оцей анархічний романтизм, — вигукнув він. — Та будьте ж чоловіком!
— От прокляття, — вихопилось у мене, — саме тому я зараз і страждаю, що належу до чоловічого роду. А семеро дітей ще встигнуть народитись — адже Марі всього лише двадцять п’ять років.