У всякому ділі я повинен знаходити втіху, інакше захворію. Зненацька мені спаде на думку, що я міг би пристойно жонглювати або співати: все це лазівки, щоб уникнути щоденного тренування. А тренуватись треба щонайменше чотири, а то й шість годин на день. За останні шість тижнів я запустив і це — обмежувався тільки тим, що постою трохи на голові, походжу на руках, перекинуся разів зо два та зроблю кілька гімнастичних вправ на гумовій маті, яку завжди тягаю з собою на гастролі. А тепер ось пошкодив коліно, і є пристойний привід повалятись на дивані, покурити й подихати співчуттям до самого себе. Моя нова пантоміма «Промова міністра» вийшла досить вдалою, але, бажаючи не переборщити в карикатурі, я так і не зміг вийти за певні рамки. Всі мої ліричні спроби зазнали невдачі. Мені ще досі не вдалося створити щось властиве людині, не опускаючись до жахливої халтури. Щоправда, мої номери «Пара на танцювальній площадці» та «По дорозі в школу й додому» вийшли непогано, в них принаймні відчувається артистична майстерність. Та взявшись потім за «Життєвий шлях людини», я знову все звів до карикатури. Марі мала рацію, називаючи мої спроби співати під гітару втечею від самого себе.
Найліпше вдається мені зображення всіляких буденних недоладностей: я спостерігаю, узагальнюю свої спостереження, підношу їх до певного ступеня і, нарешті, добуваю з них корінь, але вже не з таким покажчиком, з яким підносив до ступеня. Так, щоденно на кожен великий вокзал прибувають тисячі людей, що працюють у місті, а інші тисячі виїздять із міста, бо працюють за його межами. Чому б таким людям просто не помінятися робочими місцями? Або візьмімо нескінченні валки автомашин, що в години «пік» пробираються одна одній назустріч. Та досить людям обмінятись роботою або квартирами, як одразу зникне отой бензиновий сморід і не буде потреби в одчайдушному жестикулюванні поліцаїв-регулювальників: на перехрестях вулиць стало б так тихо і спокійно, що регулювальники могли б грати в «не-гнівайся-друже». З цих спостережень я підготував пантоміму, в якій беруть участь лише мої руки та ноги, а біле як сніг обличчя весь час лишається непорушним, і мені вдається з допомогою чотирьох своїх кінцівок створити враження незвичайно пожвавленого й заплутаного вуличного руху. Мій девіз — якомога менше реквізиту, а ще краще — ніякого. Для номера «По дорозі в школу й додому», наприклад, мені не потрібен навіть ранець — досить руки, яка його тримає; я стрімголов перебігаю вулицю перед самим трамваєм, що розпачливо дзвенить, перестерігаючи пішоходів, стрибаю в автобуси, вискакую з них, купую витрішки у вітринах магазинів, пишу на стінах будинків різні слова з орфографічними помилками, нарешті, запізнившись на урок, смиренно стою перед розгніваним учителем, знімаю з плечей ранець і прослизаю за свою парту. Зображення зворушливого дитячого життя вдається мені найкраще: в житті дитини все буденне, банальне здається великим і значним, воно завжди уявляється новим, несподіваним і часто трагічним. І самого дозвілля у дітей, поки вони діти, не буває; дозвілля з’являється тільки тоді, коли в життя дитини входять «моральні принципи». Я з фанатичним азартом спостерігаю різні прояви відчуття дозвілля: як робітник ховає в кишеню получку, сідає на велосипед, як біржовий спекулянт остаточно кладе на апарат телефонну трубку, ховає в шухляду свій блокнот і замикає шухляду або як продавщиця продуктового магазину скидає фартух, миє руки, поправляє перед дзеркалом зачіску, підмальовує уста, бере сумочку і йде з магазину, — все це так по-людськи, що я часом здаюся сам собі якимсь виродком, бо тоді як у всіх людей настає дозвілля, я змушений демонструвати свої номери.
Якось я заговорив з Марі про те, чи й у тварин буває дозвілля, скажімо, в корови, коли вона лежить, ремигає, або у віслюка, що, дрімаючи, стоїть коло тину. Вона сказала, що думати, ніби тварини теж працюють і, отже, теж потребують дозвілля, — кощунство. Мовляв, сон можна б назвати таким дозвіллям, що має багато спільного у людей і тварин, але справжнє дозвілля в години відпочинку буває тільки тоді, коли цілком усвідомлюєш його. Навіть лікарі мають дозвілля, а останнім часом — і священики. Мене це дратує, їм не слід було б давати відпочинок, щоб вони принаймні в цьому зрозуміли нас, митців. Їм зовсім не обов’язково розумітися на мистецтві, покликанні художника, призначенні господньому та на інших дурницях, але природу митця вони повинні знати. З Марі я частенько сперечався про те, чи бог, у якого вона вірує, теж має дозвілля; вона завжди відповідала «так», діставала Ветхий завіт і читала мені з історії створення світу: «А на сьомий день господь бог відпочивав». Я спростовував її твердження Новим завітом, говорив, що, можливо, бог у Ветхому завіті й відпочивав, а от Ісуса Христа на дозвіллі я собі уявити ніяк не можу. Марі зблідла, коли я їй це сказав, але погодилась і заявила, що думати, ніби Христос міг відпочивати, їй здається богохульством: він міг, звичайно, справляти свята, але бездіяльним ніколи не був.