Спати я можу як тварина, здебільшого без сновидінь, часто буває, що просплю кілька хвилин, а здається, ніби не був на цім світі вічність, неначе просунув голову крізь стіну, за якою лежить безмежна пітьма, забуття, вічний спокій і те, про що думала Генрієтта, коли раптом впускала з рук на землю ракетку, ложку в тарілку чи байдуже жбурляла карти в вогонь, — тобто ніщо. Якось я спитав її, про що вона думає, коли на неї «находить» таке, а вона сказала:
— А ти справді не знаєш?
— Ні, — відповів я.
І вона пояснила стиха:
— Ні про що, думаю про ніщо.
Я зауважив, що думати зовсім ні про що неможливо, а вона сказала:
— Ні, таки можна, я тоді раптом стаю вся порожня, а водночас ніби п’яна, і мені хочеться в ту мить скинути з себе черевики, одяг і всякий баласт.
Генрієтта ще сказала, що почуває себе в такі хвилини чудово, завжди чекає, щоб настала така мить, та вона не приходить, коли її ждуть, а зненацька і здається тоді вічністю. Кілька разів з нею таке траплялось і в школі, я пам’ятаю, як одного разу мати наша сердито говорила по телефону з класною наставницею, запам’ятав і її слова: «Так, так, це істерія, ви маєте рацію і найсуворіше покарайте її».
Схоже відчуття чудесної порожнечи буває в мене під час гри в «не-гнівайся-друже», коли вона триває годин три-чотири: тоді для мене зникає все на світі, крім стуку фігурок та кубиків. Мені вдалося навіть Марі прищепити пристрасть до цієї гри, хоч вона більше схильна до шахів. Ця гра стала для нас своєрідним наркотиком. Іноді ми грали п’ять-шість годин підряд, і кельнери та покоївки, що приносили нам у номер чай або каву, дивилися на нас із таким же змішаним виразом страху й гніву, який бував на обличчі матері, коли це «находило» на Генрієтту, а часом вони говорили те ж саме, що й пасажири в автобусі, коли я повертався од Марі додому: «Просто неймовірно!» Марі винайшла досить складну систему обліку очків. Кожен, коли «викидав» партнера або «викидали» його самого, одержував відповідне очко: виходила цікава таблиця, і я купив Марі чотириколірний олівець, щоб їй було зручніше відмічати «актив» і «пасив» кожного гравця, як вона сама це називала.
Іноді ми грали і в дорозі, під час довгих переїздів залізницею, дивуючи серйозних пасажирів, поки я раптом не помітив, що Марі грає лише для того, аби зробити мені приємність, заспокоїти мене, дати перепочинок «душі митця». Вона стала грати неуважно, це почалося кілька місяців тому, коли я відмовився з’їздити в Бонн, хоча й мав п’ять вільних днів підряд. Мені не хотілось їхати в Бонн. Я боявся потрапити в те «коло прогресивних католиків», боявся зустрічі з Лео, а Марі наполягала, що їй ще раз треба «вдихнути католицького повітря». Я нагадав їй, як ми після першого вечора в тому «колі» поверталися з Бонна в Кельн, стомлені, змучені й розбиті, і як вона весь час повторяла в поїзді: «Ти такий милий, такий милий», а потім заснула в мене на плечі і тільки час від часу здригалася, коли кондуктор вигукував з тамбура, називаючи станції — Зехтем, Вальберберг, Брюль, Калыпойрен, — здригалась, підводила голову, а я лагідно знову прихиляв її голову собі на плече, і коли ми вийшли з поїзда на Західному вокзалі в Кельні, вона сказала: «Краще б ми пішли в кіно». Я нагадав Марі все це, коли вона почала говорити про потребу «вдихнути католицького повітря», й запропонував піти в кіно чи на танці або пограти в «не-гнівайся-друже», та вона похитала головою і поїхала в Бонн сама. Що таке «католицьке повітря», я не можу собі уявити. Зрештою ми ж тоді були в Оснабрюку, а там, по-моєму, теж не бракувало «католицького повітря».
11
Я зайшов до ванної кімнати, линув у ванну трохи хвойного екстракту, що його мені поставила Моніка Сільвс, і відкрив кран з гарячою водою. Купатися майже так само приємно, як спати, а спати — майже так само приємно, як займатись «тим ділом». Це вираз Марі, і я завжди думаю про «те діло» її словами. Я ніяк не міг собі уявити, що Марі може займатись «тим ділом» з Цюпфнером: мені просто бракувало для цього фантазії, так само як мені ніколи не спадало на думку копирсатись у білизні Марі. Єдине, що я уявляв, так це її гру з Цюпфнером у «не-гнівайся-друже», — але й від такої думки я шаленів. З Цюпфнером вона не могла робити нічого того, що ми з нею робили удвох, інакше мусить сама собі здаватися зрадницею і розпусницею. Навіть намазати маслом хліба йому не сміє. А коли уявлю, що вона бере з попільнички його сигарету й смокче її, мені аж млосно робиться, і навіть те, що він не палить і, певно, буде грати з нею в шахи, теж не втішало мене. Щось же та мусить вона робити з ним: танцювати, грати в карти, читати вголос або слухати його читання, та й говорити мусить з ним — про погоду чи там про гроші. Вона, власне, могла йому тільки готувати обід, не згадуючи про мене весь час, бо мені готувала так рідко, що це вже не обов’язково розглядати як зраду та розпусту.