Найліпше б оце зараз подзвонити Зоммервільду, проте було ще рано, а я вирішив підняти його о третій годині ночі й досхочу поговорити з ним про мистецтво. Дзвонити Зоммервільду о восьмій вечора — це надто пристойна пора, я хочу збудити його серед глупої ночі й розпитати, скільки вже вищих моральних принципів розжували вони з Марі і які комісійні перепадуть йому од Цюпфнера — абатський хрест тринадцятого століття чи середньорейнська мадонна чотирнадцятого. Думав і про те, яким способом краще убити його. Естетів, певно, найкраще вбивати цінними витворами мистецтва, щоб вони і в передсмертну хвилину обурювались таким кощунством. Статуетка мадонни для цього не досить цінна, а до того ж надто міцна, і тоді він, помираючи, втішатиметься тим, що хоч мадонна врятована, а якась картина — не досить важка, хіба що рамою можна вбити, але тоді йому буде втіха, що хоч картина збереглася. Можна було б зіскребти фарбу з цінної картини і задушити його понівеченим полотном: вбивство не дуже досконале, але для естета цілком доречне. Та й не легко спровадити на той світ такого здорового чолов’ягу — Зоммервільд високий, ставний, «особа вельможна», сивоголовий і «люб’язний», альпініст, пишається тим, що брав участь у двох світових війнах і має спортивну медаль. Це добре натренований і витривалий супротивник. Треба роздобути якийсь цінний витвір мистецтва з металу, бронзовий, чи золотий, або навіть мармуровий, але для цього довелося б спершу з’їздити в Рим і поцупити що-небудь з ватіканського музею.
Поки ванна наповнялась водою, я згадав Блотерта, впливового члена їхнього «кола», якого я бачив усього двічі. То був, так би мовити, «правий супротивник» Кінкеля, такий же політикан, але «людина іншої категорії, виходець з іншого кола»; Цюпфнер для нього — те саме, що Фредебойль для Кінкеля: немовби «права рука» і «духовний спадкоємець», але дзвонити Блотерту було безглуздіше, ніж благати про допомогу стіни моєї квартири. Єдине, що викликало в ньому помітні ознаки життя, це — Кінкелеві мадонни в стилі барокко. Він таким тоном порівнював їх зі своїми, що мені зразу стало ясно, як глибоко ненавидять один одного ці людці. Вони вчилися колись в одній школі і ще й досі були на «ти», але Блотерт був головою якогось такого товариства, що й Кінкель заздрив йому. Обидва рази, коли я стрічався з Блотертом, мені робилось моторошно. Він середнього росту, білявий, на вигляд років двадцяти п’яти; коли поглянеш на нього, він осміхнеться, а заговориш до нього — він спершу з півхвилини поскрегоче зубами, і з чотирьох слів, ним вимовлених, два будуть «канцлер» і «католон»; тоді раптом бачиш, що йому вже за п’ятдесят і вигляд у нього, як у постарілого від таємних пороків учня старших класів. Зловісна особа. Часом, розтуливши рота, щоб сказати кілька слів, він судорожно кривився, заїкався: «ка-ка-ка...» — і мені ставало шкода його, поки він видавлював із себе решту слова — «...нцлер» або «...толон».
Марі говорила, ніби він «надзвичайно розумний», але я так і не мав нагоди переконатися в цьому; лише одного разу чув, як він вимовив більше двадцяти слів підряд, — це було тоді, коли в їхньому «колі» зайшла мова про смертну кару. Він виступав «без будь-яких обмежень — «за», і єдине, що мене дивувало в його висловах, так це те, що він не твердив лицемірно, ніби він «проти». Блотерт говорив про це з блаженним виразом обличчя, знову заїкався на своїх «ка-ка-ка», і це звучало так, ніби при кожному «ка» він стинає комусь голову. Часом він поглядав на мене з таким подивом, наче насилу стримував себе, щоб не сказати: «Неймовірно!» — проте, не стримуючись, хитав головою. По-моєму, некатолики для нього взагалі не існують. Мені завжди здавалося, що, коли буде введена смертна кара, він голосуватиме за страту всіх некатоликів. Він теж мав дружину, дітей і домашній телефон. Та мені легше було ще раз подзвонити своїй матері. Блотерта я згадав лише тому, що думав про Марі. Це ж тепер він стане завсідником у них вдома, бо належить до проводу того «кола», і, коли я уявлю собі, що він буде її постійним гостем, мені робиться страшно. Я дуже люблю її, і її прощальні слова: «Я мушу піти шляхом, яким повинна йти» — здаються мені прощальними словами якоїсь первісної християнки, що віддається на поталу хижим звірам.