Сьогодні він, певно, не скаже навіть чогось неприємного, не буде, як звичайно, коли я відмовляюсь виступати, передрікати кінець світу. Не буде навіть приписувати мені «істерію відмовлень». Очевидно, тепер уже мені відмовили Бамберг, Оффенбах і Нюрнберг, і він буде перераховувати мені по телефону всі збитки, яких за цей час зазнав з моєї вини. Телефон усе ще дзвонив гучно, бадьоро, мужньо, я вже хотів жбурнути в нього подушкою, а потім таки надів купальний халат, ввійшов до вітальні й став перед апаратом. Антрепренери мають міцні нерви, як і годиться їхньому стану, для них поняття «чутливість артистичної душі» має не більше значення, як «дортмундське пиво», і всяка серйозна спроба поговорити з ними про мистецтво та митців була б тільки марним навантаженням на легені. Вони й самі добре знають, що навіть у безсовісного митця в тисячу разів більше сумління, ніж у сумлінного антрепренера, але в їхніх руках така зброя, що не підступиш: вони добре знають, що митець не має іншого вибору, як робити те, що робить, — малювати картини, в ролі клоуна блукати по країні з гастролями, виконувати пісні та вирубувати з мармуру або граніту щось «вічне». Митець схожий на жінку, яка не вміє більше нічого, як тільки кохати, і стає жертвою першого стрічного осла чоловічого роду. Найлегше експлуатувати художників і жінок, а в кожному антрепренері є якась частка сутенера — в одному лише один процент, а в іншому і всі дев’яносто дев’ять. Телефон деренчав настирливо, так дзвонять тільки справжні сутенери. Звичайно, Цонерер уже знав од Костерта, коли я виїхав з Бохума, і добре знав, що я тепер удома. Я зав’язав пояс халата і зняв трубку. В ту ж мить мені пахнуло в обличчя пивним духом.
— Достобіса, Шнір, — сказав Цонерер, — чого це ви змушуєте мене так довго чекати вас?
— У мене саме виникло скромне бажання прийняти ванну, — відповів я. — Хіба це суперечить нашому контракту?
— Ваш гумор завжди нагадує гумор приреченого, — констатував він.
— А де зашморг? — спитав я. — Уже чекає на мене?
— Облишмо символіку, — мовив він, — давайте поговоримо про справи.
— Не я перший почав говорити символами, — докинув я.
— Хто почав, не так важливо, — сказав він. — Мені здається, ви остаточно вирішили вбити себе як артиста.
— Вельмишановний пане Цонерер, — попросив я стиха, — вам не важко було б трохи одвернутись від трубки? А то од вас тхне пивом прямо мені в обличчя.
Він вилаявся собі під ніс: «От іще опудало горохове...» Потім засміявся:
— Вашу зухвалість, видно, нічим не зломити. Так про що ми з вами почали говорити?
— Про мистецтво, — мовив я, — але, якщо можна, давайте краще поговоримо про конкретні справи.
— Тут нам навряд чи що й нищилось обговорювати, — сказав він, — я не відмовлюсь од вас, чуєте? Ви мене зрозуміли?
Від подиву я не міг вимовити й слова.
— Ми вас вилучимо з обігу на півроку, а там я знову випхну вас на сцену. Гадаю, той слизняк із Бохума не дуже серйозно уразив вас?
— Та дісталось, — відповів я, — до того ж він обдурив мене — замахорив пляшку горілки й різницю вартості білета першого та другого класу до Бонна.
— З вашого боку було слабоумством дозволяти знизити гонорар. Договір є договір, а що ви дали осічку, то це ж тільки через нещасний випадок.
— Цонерер, — озвався я стиха, — ви справді такий людяний, чи...
— Дурниці, — перебив він мене, — просто я вас люблю. Якщо ви цього й досі не помітили, то ви, значить, тупіший, ніж я думав, а крім того, ви ще можете принести непогану виручку. Тільки ви киньте оту дитячу пристрасть дудлити шнапс.
Він мав рацію. «Дитяча пристрасть» — тут найвлучніші слова.
— Але ж мені це допомагає, — спробував виправдатись я.
— Яким чином? — запитав він.
— Стає легше на душі, — відповів я.
— От іще дурниці, — сказав він, — облиште ви свою балаканину про душу. Звичайно, ми могли б оскаржити порушення контракту з боку Майнца і, певно, виграли б, але я не раджу тягатися з ними. Зробимо перерву на півроку, а там я знову поставлю вас на ноги.
— А на що мені жити? — спитав я.
— Ну, — сказав він, — батенько ваш міг би щось підкинути.
— А коли не дасть нічого?
— Тоді знайдіть собі милу подружку, яка поки що зможе утримувати вас.
— Краще вже я піду халтурити, — сказав я, — сяду на велосипед і подамся по селах і містечках.
— Ви помиляєтесь, — мовив він, — у селах та містечках теж читають газети, а в такій ситуації я не можу вас продати навіть за двадцять марок за виступ у якомусь шкільному клубі.