— Отже, післязавтра зустрінемось у Франкфурті.
Надвечір, коли прийшли з поліції «наглядачі за мораллю», я зрадів, що вони не застали Марі, хоча розлука з нею надзвичайно гнітила мене. По-моєму, то хазяїн готелю доніс на нас. Я, звичайно, всюди видавав Марі за дружину, і за весь час тільки раз чи два виникали труднощі на цьому грунті. А в Оснабрюку тоді вийшло дуже неприємно. З’явилося двоє агентів у цивільному, чоловік і жінка, підкреслено ввічливі, якісь незвичайно акуратні — певно, їх там спеціально дресирують, щоб могли справити «приємне враження». Я взагалі не можу терпіти поліцейської ввічливості. Дама була пристойного вигляду, зі смаком підфарбована, сіла тільки на моє запрошення, взяла навіть сигарету, тоді як її колега «непомітно» оглядав кімнату.
— Фрейлейн Деркум уже немає з вами?
— Ні, — відповів я, — вона виїхала трохи раніше, післязавтра ми зустрінемося з нею у Франкфурті.
— Ви артист?
— Так, — сказав я, хоч це було й не точно, але я подумав, що так простіше, і відповів ствердно.
— Ви повинні зрозуміти нас, — мовила дама, — нам доводиться вдаватись до вибіркової перевірки, коли у приїжджих трапляються абортивні... — вона ніби відкашлялась, — захворювання.
— Я все розумію, — сказав я, хоча в енциклопедії про «абортивні» захворювання нічого й не вичитав.
Чиновник сісти відмовився, ввічливо, але ніби непомітно він весь час оглядав кімнату.
— Ваша домашня адреса? — запитала дама.
Я дав їй нашу боннську адресу. Вона встала. Її колега вказав поглядом на розчинену одежну шафу.
— Це сукні фрейлейн Деркум? — запитав він.
— Так, — підтвердив я.
Чиновник кинув «багатозначний» погляд на колегу, вона знизала плечима, він теж, потім пильно оглянув килим на підлозі, нахилився над якоюсь плямою і так зиркнув на мене, наче сподівався, що зараз я зізнаюсь у вбивстві. Нарешті вони пішли геть. До самого кінця тієї комедії вони тримались надзвичайно ввічливо. А тільки-но вийшли, я поспіхом склав усі речі в чемодан, попросив рахунок, викликав з вокзалу носильника і виїхав звідти найближчим поїздом. Хазяїнові готелю заплатив навіть за всю добу наперед. Речі багажем відправив у Франкфурт, а сам сів у перший же поїзд, що вирушав на південь. Мене охопив такий страх, що хотілося втікати звідти. Спаковуючи речі, я помітив на одній з носових хусточок Марі пляму крові. Ще й на пероні, поки не сів у франкфуртський поїзд, я боявся, що ось зараз мені на плече ляже чиясь рука і якийсь агент ввічливим голосом запитає з-за спини: «Зізнаєтесь?» Я ладен був зізнатися в усьому. Уже за північ я проїздив Бонн. Але мені й на думку не спало вийти з поїзда.
Я проїхав до самого Франкфурта, прибув туди близько четвертої години ранку, оселився в досить дорогому готелі й подзвонив звідти Марі в Бонн. Я боявся, що не застану її вдома, але вона зразу ж підійшла до апарата й сказала:
— Ганс? Слава богу, що ти подзвонив, бо я так турбувалася...
— Турбувалася? — перепитав я.
— Авжеж, — відповіла вона, — я дзвонила в Оснабрюк, а там сказали, що ти виїхав. Я зараз же їду у Франкфурт, негайно.
Я прийняв ванну, замовив собі в номер сніданок, потім ліг спати, а об одинадцятій ранку мене збудила Марі. Її наче хтось підмінив — вона стала така мила й майже весела. І коли я спитав її: «Ну як, надихалась уже католицьким повітрям?», — вона засміялась і поцілувала мене.
Про поліцію я їй так нічого і не розповів.
13
Я подумав, чи не обновити мені ще раз воду у ванні. Але піна вже осіла, вода охолола й помутніла, і я відчув, що час уже й вилазити. Від купання колінові не стало краще, воно ще більше розпухло, і нога майже не згиналась. Вилазячи з ванни, я посковзнувся і мало не впав на красиву кахельну підлогу. Я мав намір зразу ж подзвонити Цонереру й попросити, щоб він мене влаштував у якусь бродячу трупу. Я обтерся, запалив сигарету й став оглядати себе в дзеркалі: таки здорово схуд. Коли задзвонив телефон, у мене з’явилась на мить надія, що то Марі. Але вона дзвонила не так. Це скорше міг бути Лео. Я пошкандибав до вітальні, зняв трубку й гукнув:
— Алло!
— Перепрошую, — почувся голос Зоммервільда, — сподіваюсь, я не перешкодив вам докінчити яке-небудь подвійне сальто.
— Я не акробат, — злісно відповів я, — я тільки клоун, а це велика різниця, не менша, як між єзуїтом і домініканцем, і якщо тут щось і станеться подвійне, то тільки подвійне вбивство.