Він силувано засміявся, покрутив головою і, зітхнувши, сказав:
— Ну, гаразд, але, знаєш, їсти самий яєчний білок просто шкідливо.
— А я потім ще з’їм яблуко, — пояснив я. Далі змішав квасолю з яйцем, одкусив хліба і запхнув у рот повну ложку приготованої мною каші, яка дуже смакувала мені.
— Ти принаймні додав би туди томатного соку, — порадив батько.
— У мене його немає, — відповів я. Їв я квапливо, і неминучі при тому звуки, як видно, дратували батька. Він намагався приховати почуття огиди, але це йому не вдавалось. Нарешті я підвівся, пішов у кухню і став доїдати свою страву стоячи біля холодильника; їв і дивився на себе в дзеркало, що висіло над холодильником. Останні тижні я занедбав навіть найнеобхідніше тренування — тренування обличчя. У клоуна, який досягає найбільшого ефекту непорушним обличчям, воно має бути дуже рухливим. Раніше я перед початком тренування, перш ніж прибрати виразу сторонньої для мене людини, показував собі язика — щоб таким чином якнайбільше наблизитись до самого себе. Потім я облишив той метод і без будь-яких трюків пильно вдивлявся в своє обличчя, по півгодини щодня, аж поки кінець кінцем переставав існувати для себе; а що я не схильний милуватися самим собою, то часто здавалось, наче я ось-ось дійду до божевілля. Я просто забував, що те відображення в дзеркалі — я сам, і, скінчивши тренування, повертав дзеркало до стіни; а потім, коли мені протягом дня доводилось мимохідь позирнути в нього, я лякався: там, у дзеркалі над туалетним столиком, стояв чужий чоловік, про якого я не міг сказати, серйозний він чи комічний, — якийсь довгоносий, білий привид... Я стрімголов тікав од нього до Марі, щоб побачити себе в її очах. Відтоді як вона пішла від мене, я більше не можу тренувати свого обличчя — боюся збожеволіти. Після тренування я завжди, бувало, підходив якомога ближче до Марі, аж поки побачу себе в її очах — крихітне зображення, трохи спотворене, а все ж можна розпізнати, що то я, хоч я був такий самий, якого лякався перед дзеркалом. Як пояснити Цонереру, що без Марі я не можу більше тренуватись перед дзеркалом? Спостерігати себе в дзеркалі під час їжі було не страшно, а тільки сумно. Я міг зосередити увагу на ложці, міг розгледіти кожну квасолину, шматочки білка й жовтка між ними, дивитись на скибку хліба, що зменшувалась на моїх очах. Дзеркало свідчило про існування таких зворушливо-реальних речей, як спорожніла тарілка, скибка хліба, що зменшувалась весь час, трохи замазаний їжею рот, який я витираю рукавом куртки. Це не було тренування. Зі мною не було людини, яка б повернула мене з дзеркала.
Я, не поспішаючи, зайшов знову до вітальні.
— Надто швидко, — зауважив батько, — дуже квапливо ти їси. Сідай же нарешті. Ти нічого не п’єш?
— Ні, — відповів я. — Хотів було зварити собі кави, але ж це мені не вдалося.
— Може, давай я тобі зварю? — запропонував він.
— А ти хіба вмієш? — поцікавився я.
— Про мене йде слава як про майстра варити каву, — сказав він.
— Та не треба, — сказав я. — Зап’ю ось мінеральною водою, це не має значення.
— Але ж я це роблю з задоволенням, — не відступав батько.
— Не треба, — сказав я, — дякую. Там, у кухні, жахливе безладдя: величезна калюжа кави, відкриті бляшанки, на підлозі валяється яєчна шкаралупа...
— Ну, гаразд, — погодився він, — як знаєш.
У нього був такий вираз обличчя, ніби його образили якоюсь непристойністю. Він налив мені мінеральної води, простягнув свій розкритий портсигар, я взяв сигарету, він дав мені прикурити, ми сиділи й мовчки курили. Мені стало шкода батька. Певно, я зовсім збив його з пантелику своєю тарілкою з квасолею. Він, очевидно, сподівався побачити в моїй квартирі те, що в його уяві зветься богемою: поетичне безладдя і всілякі модерністські викрутаси на стінах і на стелі. А тут — квартира обставлена без будь-якого смаку і стилю випадково підібраними меблями, майже міщанська на вигляд, і я помітив, що вона справила на нього гнітюче враження. Сервант ми придбали по якомусь каталогу, на стінах висіли майже виключно репродукції, і серед них тільки дві — абстракціоністські, і єдине, що було пристойного, це дві акварелі Моніки Сільвс над комодом: «Рейнський ландшафт III» і «Рейнський ландшафт IV» в темно-сірих тонах, з ледве помітними білими мазками. Ті кілька красивих речей, що були у нас, — крісла, вази та чайний столик на коліщатах у кутку, — купила Марі. Мій батько з тих людей, яким потрібна відповідна атмосфера, а атмосфера нашої квартири нервувала його й позбавляла «дару мови».
— Це тобі мати сказала, що я тут? — нарешті запитав я, коли ми вже закурили по другій сигареті, не вимовивши й слова.