— Будь ласка, — мовив я стиха, — говори, говори далі.
Я був страшенно стомлений, у мене болів живіт, боліла голова, а стояв я за кріслом у такій судорожно-скарлюченій позі, що коліно стало пухнути ще більше. Закривши повіки, я побачив перед собою своє обличчя, яке бачив у дзеркалі тисячі разів у години тренування: цілком непорушне, все покрите білилом, ні брови, ні навіть вії не ворухнуться, я лиш поволі поводжу очима туди й сюди, мов полохливий кролик, щоб досягти ефекту, який критики типу Геннегольма назвали «дивовижною здібністю зображати тваринний розпач». А тепер я мертвий, на тисячі годин запертий віч-на-віч зі своїм обличчям — і нема вже можливості врятуватися в очах Марі.
— Та говори ж, — сказав я.
— Він порадив мені віддати тебе в науку до одного з кращих майстрів. На рік, на два або хоч на півроку. Геннегольм вважає, що тобі слід зосередитись, учитись і усвідомити себе до такої міри, поки ти знову станеш наївним. А головне — тренуватись, тренуватись і тренуватись і... Ти мене слухаєш? — Голос його, слава богу, пом’якшав.
— Слухаю, — відповів я.
— І я згоден фінансувати твоє навчання.
Мені здавалося, що моє коліно стало вже таким товстим і круглим, як газовий балон. Не розплющуючи очей, я, мов сліпий, навпомацки обійшов крісло, сів, намацав на столі сигарети. Батько злякано зойкнув. Я так добре вмію імітувати сліпця, що можна й справді подумати, ніби я сліпий. В ту хвилину я сам собі здавався сліпим і вірив, що можу й назавжди лишитись таким. Я грав не сліпця, а людину, яка тільки-но осліпла, а коли нарешті взяв у рот сигарету, відчув полум’я батькової запальнички, відчув навіть, як воно тремтить.
— Сину мій, — злякано запитав батько, — ти хворий?
— Так, — відповів я стиха і затягнувся сигаретою, глибоко вдихаючи дим, — я смертельно хворий, але не сліпий. Болить живіт, голова, болить коліно, душу мою роз’ятрює безмежна меланхолія, але найгірше — це я добре знаю — найгірше те, що Геннегольм правий, він має рацію процентів на дев’яносто п’ять, і я навіть знаю, що він далі сказав тобі. Говорив він про Кляйста?
— Так, — сказав батько.
— Казав, що я повинен спершу втратити свою душу, Цілком спустошитись і що лише тоді я зможу мати нову душу, — говорив таке?
— Так, — сказав батько. — А звідки ти це знаєш?
— Боже мій, — відповів я, — та я ж знаю всі його теорії, навіть знаю, звідки вони у нього. Але я не хочу втрачати своєї душі, я хочу повернути її собі.
— А ти втратив її?
— Так.
— Де ж вона?
— В Римі, — відповів я, розплющив очі й засміявся.
Батько і справді побілів од страху і наче постарів. Коли він теж засміявся, сміх його звучав полегшено і все ж роздратовано.
— Ах ти, шибеник, — сказав він, — то ти навмисне прикидався?
— На жаль, — відповів я, — не зовсім і не досить тонко. Геннегольм сказав би: ще надто натуралістично, — і він мав би рацію. Такі індики завжди мають рацію, у них незвичайна інтуїція — щоправда, більше нічого у них немає, але все ж таки...
— От шибеник, — знову повторив батько, — пошив мене в дурні.
— Ні, — відповів я, — я пошив тебе в дурні не більше, ніж це робить який-небудь справжній сліпець. Повір мені: і справжньому сліпцю не завжди обов’язково йти навпомацки та шукати опори. Деякі сліпці, хоч вони й справді сліпі, грають роль сліпців. Я міг би зараз, на твоїх очах, так прошкандибати звідси до дверей, що ти закричав би від болю і співчуття і миттю викликав би найкращого в світі хірурга, самого Фретцера. Хочеш — покажу? — Я вже став на ноги.
— Облиш, прошу тебе, — страдницьким голосом сказав батько, і я знову сів.
— Будь ласка, сядь і ти, — попросив я, — бо, коли ти отак стоїш весь час, мене це нервує.
Він сів, налив собі мінеральної води і спантеличено глянув на мене.
— Тебе одразу й не розкусиш, — мовив він, — дай же мені ясну відповідь. Я плачу за твоє навчання незалежно від того, куди ти захочеш поїхати — в Лондон, Париж, Брюссель. Для мене в цій справі чим краще, тим краще.
— Ні, — стомлено сказав я, — для мене чим краще, тим гірше. Мені не допоможе ніяке навчання, допоможе тільки вперта праця. Я вчився, коли мені було тринадцять, чотирнадцять років, аж до двадцяти одного. Ви тільки не помічали цього. І якщо Геннегольм гадає, ніби я ще й тепер міг би вчитись, то він дурніший, ніж я про нього думав.