Кінець кінцем Генріх завів собі рахунок у банку, щоб мати право обмінювати наші безготівкові чеки на готівкові, але він часто відлучався на три-чотири дні з міста, а одного разу — коли прийшов той чек на двадцять дві марки — поїхав у відпустку на три тижні, і я після довгих митарств нарешті розшукав у Кельні свого єдиного Друга дитячих років Едгара Вінекена, який обіймав там якусь посаду, здається, був референтом СДПН в питаннях культури. Я знайшов його адресу в телефонній книзі, але не мав двох грошів, щоб подзвонити йому, тому пішов пішки з Кельн-Еренфельда в Кельн-Кальк, не застав його вдома і прождав під дверима квартири до восьми годин вечора, бо хазяйка не дозволила зайти в його кімнату. Він жив поблизу великої і дуже похмурої церкви на вулиці Енгельса (я й досі не знаю, чи не вважав він себе зобов’язаним жити на вулиці Енгельса саме тому, що був членом СДПН). Я вже дійшов до краю, був смертельно стомлений, голодний, не мав навіть сигарети, а серце моє краяла думка про те, що Марі сидить удома сама і тривожиться за мене. До того ж Кельн-Кальк, вулиця Енгельса та хімічна фабрика поблизу — дуже невтішне видовище для меланхоліка. Нарешті я зайшов до якоїсь булочної і попросив продавщицю подарувати мені один хлібець. Вона була ще молода, але якась замучена з виду. Я діждався моменту, коли з крамнички вийдуть усі покупці, потім швидко ввійшов і, навіть не сказавши «добривечір», випалив:
— Дайте мені один хлібець!
Я боявся, що туди ось-ось хто-небудь зайде. Жінка поглянула на мене, спершу її тонкі непривітні уста стали ще тонші, потім трохи округлились, виповнились, вона, не говорячи й слова, вкинула в кульок три булочки й шматок прісного пирога і подала мені. Здається, я навіть не сказав «спасибі», а схопив кульок і мерщій вискочив з крамнички. Потім сів на ганочку будинку, в якому жив Едгар, і став їсти булочки та пиріг, час від часу мацаючи за кишеню, де лежав безготівковий чек на двадцять дві марки. Двадцять два — незвичайне число, і я все міркував про те, чим його пояснити: можливо, та сума лишилась у діда на якомусь рахунку, може, старий просто пожартував, а найбільше ймовірно — це простий випадок, і все ж дивно було, що там значилось не тільки цифрами — 22, — а й словами: «двадцять дві», — певно, дід таки щось мав на увазі, виписуючи чек. Я так ніколи й не взнав нічого про походження тієї суми. Пізніше виявилося, що прождав я Едгара на вулиці Енгельса в Кальку всього-на-всього півтори години, а мені вони здалися вічністю, сповненою скорботи: темні фасади будинків та випари хімічної фабрики гнітили мою душу.
Едгар був радий зустрічі зі мною. Він аж сяяв увесь, плескав мене по плечу, потім повів до своєї кімнати, де на стіні висів великий фотопортрет Брехта, а під ним — гітара й безліч книжок кишенькового формату на саморобній етажерці. Я чув, як він за дверима докоряв хазяйці, що вона не впустила мене до кімнати, потім повернувся з пляшкою шнапсу і, весь сяючи, розповів, як того вечора в театральному комітеті виграв битву «проти тих смердючих псів із ХДС», а далі попросив мене розповісти все, що я пережив з часу нашої останньої зустрічі. Ми з ним ще хлопчаками гралися разом кілька років підряд. Його батько був колись банщиком, а потім — сторожем на спортивному майданчику поблизу нашого дому. Я попросив звільнити мене від довгої сповіді, в кількох словах змалював йому своє нинішнє становище й попросив реалізувати мій чек. Едгар щиро поспівчував мені, одразу все зрозумів, дав мені тридцять марок і навіть не хотів брати чека, але я благав таки взяти його. Здається, я мало не заплакав, благаючи взяти у мене чек. Нарешті Едгар, трохи образившись, узяв, і я запросив його приїхати до нас і подивитись на моє тренування. Він провів мене аж до трамвайної зупинки біля кальківської пошти, але я, помітивши по другий бік площі вільне таксі, помчав туди, вскочив у машину і встиг побачити тільки широке бліде обличчя Едгара: вираз у нього був спантеличений і ображений водночас. Тоді я вперше дозволив собі таку розкіш як таксі, але якщо хтось коли-небудь і заслужив таксі, то це я в той вечір. Я вже не мав ні сили, ні терпіння трястися в трамваї через увесь Кельн і ще цілу годину чекати, поки побачу Марі. Таксі коштувало мені майже вісім марок. Я дав водієві ще п’ятдесят пфенігів на чай і подався сходами нашого пансіону нагору. Марі з плачем кинулась мені на шию, я теж заплакав. Ми обоє пережили стільки страху одне за одного, наче були розлучені цілу вічність, в розпачі навіть поцілуватись забули, тільки повторяли пошепки знову і знов, що ніколи, ніколи більше не будемо розлучатись. «Поки смерть не розлучить нас», — шепотіла Марі. Потім Марі «приготувалась», як вона завжди говорила, — напудрилась, підкрасила губи, — і ми пішли в харчевню на Венлоерштрасе, з’їли по дві порції гуляшу, купили собі пляшку червоного вина й повернулись додому.