— Так, — зітхнула вона і знову схлипнула десь там, у Годесберзі, наче сиділа в сповідальні.
— Спробуйте хоча б натякнути йому, що мені потрібні гроші, і все.
— По-моєму, не зовсім зручно говорити з ним про це так прямо, — сказала вона стомлено. — Все, що стосується його сім’ї, — ви самі розумієте, — для нас табу. Але є інший спосіб. — Я мовчки ждав. Вона вже не плакала вголос, а тільки схлипувала. — Часом він дав мені гроші для моїх колег, які терплять нужду, — сказала вона, — в такому випадку він полишав все на мене. Отже... ви як гадаєте, чи зручно буде, якщо я передаватиму вам ті невеличкі суми, як колезі, що в даний час терпить нужду?
— Я дійсно один з ваших колег, який терпить нужду, і не тільки в даний час, а буду в такому становищі принаймні з півроку. Але прошу вас, скажіть: що ви називаєте «невеличкими сумами»?
Вона відкашлялась, повторила своє «о», проте вже без колоратури, і сказала:
— Здебільшого це субсидії в конкретних випадках нужди: коли хтось помре, захворіє чи жінка народить дитину, — я хочу сказати, що в даному разі йдеться не про постійну підтримку, а, так би мовити, часткову допомогу.
— Яких розмірів? — запитав я.
Вона відповіла не одразу, і я спробував собі уявити її зараз. Я бачив її років п’ять тому, коли Марі вдалося затягти мене в оперу. Фрау Брозен співала партію сільської дівчини, звабленої одним графом, і мене здивував батьків смак. То була дебела особа середнього росту, безсумнівна блондинка з традиційно пишними грудьми; вона стояла біля хати й, спершись на воза, а пізніше — на кила, прекрасним сильним голосом виражала прості емоції душевних переживань.
— Алло! — гукнув я. — Алло!
— О-о-о, — нарешті озвалась вона, і їй вдалася знову колоратура, хоча цього разу й слабенька, — ви так прямо ставите питання...
— Цього вимагає моє становище, — мовив я. Мене охопила тривога: чим довше вона мовчала, тим менша Могла бути сума, яку фрау Брозен збиралась назвати.
— Знаєте, — зрештою сказала вона, — ті суми коливаються приблизно між десятьма й тридцятьма марками.
— А якщо ви придумаєте якогось колегу, що потрапив у виключно важке становище — скажімо, тяжко поранився — і потребує на кілька місяців марок по сто допомоги?
— Друже мій, — відповіла вона стиха, — я ж гадаю, ви не сподіваєтеся, що я стану обманщицею.
— Ні, — сказав я, — я ж бо справді поранився і... Хіба ж ми з вами не колеги, не артисти?
— Спробую, — згодилась вона, — але не знаю, чи він клюне на це.
— Що-що? — гукнув я.
— Я не знаю, чи вдасться мені зобразити справу так, щоб це його переконало. Боюсь, не вистачить фантазії.
Цього вона могла й не говорити, я вже й сам подумав, що більшої дурепи не стрічав за своє Гниття.
— А що, коли б ви спробували влаштувати мені ангажемент, скажімо, в тутешньому театрі, звичайно, на другорядні ролі — я непогано можу грати шаржовані ролі, — сказав я.
— Ні-ні, мій любий Гансе, — відповіла вона, — у мене й так голова йде обертом від усіх тих інтриг.
— Ну гаразд, — мовив я, — хотів би лиш сказати, що для мене бажані навіть невеличкі суми. До побачення й велике спасибі. — І я поклав трубку, перш ніж вона встигла щось сказати.
У мене було неясне почуття, що з цього джерела нічого не потече. Надто дурна та Брозен. А інтонація, з якою вона вимовила слово «клюне», насторожила мене. Не виключено, що ту «підтримку колегам у нужді» вона просто клала в свою сумочку. Мені знов стало шкода батька, хотілося, щоб коханка в нього була і гарна, й інтелігентна. Я все ще каявся, що не дав йому можливості зварити мені каву. Певно, та дурепа сміється в нього за спиною і глузливо крутить головою, наче невдоволена вчителька, коли батько йде в її кухню варити каву, а потім, лицемірно сяючи, хвалить його за каву, як хвалять собаку, що подав поноску. Шаленіючи від таких думок, я відійшов од телефону до вікна, розчинив його й став дивитись на вулицю. Я боявся, що рано чи пізно доведеться повернутись до пропозиції Зоммервільда і прийняти допомогу від нього. Раптом я дістав з кишені свою марку, жбурнув її на вулицю і в ту ж мить пожалкував за нею, поглянув їй услід, але не побачив її, — мені лише здалося, ніби я почув, як монета упала на дах трамвая, що рухався вулицею. Я взяв зі столу хліб з маслом і, дивлячись на вулицю, почав їсти. Минала вже восьма година вечора, я пробув у Бонні майже дві години, дзвонив шістьом так званим друзям, поговорив з матір’ю і з батьком, але в мене не тільки не добавилось жодної марки, а ще стало на марку менше, ніж було в час приїзду. Мені вже хотілося зійти вниз і пошукати свою марку на вулиці, проте час наближався до пів на дев’яту, і кожну мить міг прийти чи подзвонити Лео.