— Але ж ви зважте на те, що малюкові нема ще й одинадцяти років.
А що він впливав на мене трохи заспокійливо, то я навіть відповів на його запитання, звідки я знаю ці зловісні слова:
— Прочитав на шлагбаумі, на Аннабергерштрасе.
— А тобі їх ніхто не говорив? — допитувався Левеніх. — Я маю на увазі, чи ти не чув їх з чиїхось уст?
— Ні, — відповів я.
— Та хлопець же навіть не розуміє, що він сказав, — озвався тут і мій батько, кладучи руку мені на плече.
Брюль люто визвірився на нього, потім боязко оглянувся на Герберта Каліка. Видно, батько тим жестом надто вже переборщив у своєму співчутті до мене.
Мати моя, хлипаючи, сказала своїм неприємно солодким голосом:
— Він сам не знає, що творить, сам не знає, — інакше я мусила б відректися від нього.
— То й відрікайся! — відрубав я.
Все це відбувалось у нашій велетенській вітальні з її помпезними, вкритими чорним лаком дубовими меблями, з дідовими мисливськими трофеями на широкій дубовій панелі, з великими келихами й чашами та важкими книжковими шафами із свинцевим плетивом на склі дверцят.
З Ейфеля долинала артилерійська канонада — фронт був уже на відстані якихось двадцяти кілометрів, — часом я чув навіть кулеметну стрілянину. Герберт Калік, блондин з блідим фанатичним обличчям, узяв на себе роль прокурора: він весь час нервово постукував кісточками пальців по серванту й наполягав:
— Вимагаю жорстокої кари, нещадної жорстокості!..
Мені присудили під наглядом Герберта викопати протитанковий рів у нашому парку, і я вже по обіді, наслідуючи традицію Шнірів, рився в німецькій землі, щоправда, всупереч традиції Шнірів, власноручно. Я копав канаву вздовж улюбленої дідової клумби троянд — прямо на мармурову копію Аполлона Бельведерського — і вже заздалегідь радів, що від мого землекопського запалу статуя ось-ось повалиться; та моя радість була передчасною: статую знищив маленький веснянкуватий хлопчина, якого звали Георгом. Через необережність Георга граната вибухнула у нього в руках та й розірвала на шматки і його самого, і Аполлона. Коментар Герберта Каліка до цього лиха прозвучав досить лаконічно:
— На щастя, Георг був сиротою.
5
Я виписав з телефонної книги на окремий аркуш номери всіх, кому доведеться дзвонити; ліворуч стовпчиком імена тих, у кого можна стрельнути грошей: Карл Емондс, Генріх Белен — обидва мої товариші по школі, перший раніше вивчав теологію, а тепер учителює, другий — капелан; далі записав Белу Брозен — коханку мого батька; а праворуч, теж стовпчиком, імена тих, до кого міг звернутись по гроші лише в крайньому разі: батька, матір, Лео (у того я міг попросити, але він їх майже ніколи не мав — усе роздавав), членів католицького «кола»: Кінкеля, Фредебойля, Блотерта, Зоммервільда; між цими двома стовпчиками — Моніка Сільвс; це ім’я я обвів гарненьким візерунком.
Карлу Емондсу я мусив послати телеграму й попросити, щоб він подзвонив мені. У нього вдома телефону немає. Охоче подзвонив би першій Моніці Сільвс, але доведеться відкласти цю розмову на закуску: наші з нею взаємини в такій стадії, що зневажати її — як фізично, так і метафізично — було б просто неввічливо. Отут я потрапив у жахливе становище: відтоді як Марі, говорячи її словами, «охоплена метафізичним страхом», втекла від мене, я, будучи однолюбом, мимоволі жив ченцем. Правду кажучи, в Бохумі я майже навмисне посковзнувся і впав на коліно, щоб припинити свої гастролі й повернутися в Бонн. Я ледве міг стерпіти страждання від того, що в релігійних книгах Марі помилково зветься «плотським бажанням». Я надто поважаю Моніку, щоб з нею вгамовувати потяг до іншої жінки. Коли б у тих релігійних книгах стояло: «потяг до жінки», то й тоді це було б досить грубо, хоча все ж трохи краще, ніж «плотське бажання». Слово «плоть» нагадує мені хіба що м’ясні лавки, та навіть і в них мало що лишилось від плоті. І коли я собі уявляю, що Марі робить з Цюпфнером те, що має робити лише зі мною, моя меланхолія переходить у розпач.
Я довго вагався, перш ніж розшукав Цюпфнерів номер телефону й записав до тих, у кого не збирався «стрельнути». Марі дала б мені грошей, одразу віддала б усі, скільки має, вона прийшла б сама й допомогла б мені, особливо коли б почула про всі мої напасті, але Марі може прийти тільки в супроводі Цюпфнера чи когось іншого... Шість років — досить довгий час, і тепер їй не місце ні в домі Цюпфнера, ні за його столом, ні в його постелі. Я навіть ладен був боротися за Марі, хоча слово «боротися» викликає в моїй уяві тільки фізичні дії, а отже, і смішні: бійку з Цюпфнером. Марі ще не вмерла для мене, як, по суті, вмерла для мене моя мати. Я вірю, що живі бувають мертвими, а мертві живими не так, як вірять християни й католики. Для мене той хлопець, Георг, що підірвався фаустпатроном, живіший за мою матір. Я й зараз бачу веснянкуватого, невправного хлопчину на площадці перед Аполлоном, чую крик Герберта Каліка: «Не так, не так!..» Чую вибух, моторошний зойк і потім коментар Каліка: «На щастя, Георг був сиротою»; а ще через півгодини за вечерею, за тим самим столом, де мене судили, моя мати каже до Лео: «О, ти краще це зумієш, аніж той дурник, правда?» Лео киває головою, а батько переводить погляд на мене і не знаходить ніякої втіхи в очах свого десятилітнього сина.