Одного разу я розучив досить великий номер «Генерал»; довго працював над ним і, нарешті показавши його, досяг того, що в наших колах називають успіхом: тобто, кому слід сміятись — сміялися, а кому слід злоститись — ті злостилися. Та після виступу, коли я, гордо випнувши груди, повернувся до костюмерної, на мене там уже чекала якась старенька, висхла бабуся. Після виступів я завжди нервую, нікого не терплю поряд, крім Марі, а тут сама Марі впустила ту стару в мою костюмерну. Не встиг я й причинити за собою двері, як вона звернулась до мене й заявила, що її чоловік теж був генералом, що він загинув на фронті, але ще до того написав їй листа, в якому просив відмовитись від будь-якої пенсії. «Ви ще дуже молодий, — сказала вона, — але досить дорослий, щоб це зрозуміти...» — і зразу ж вийшла. Після того я вже більше не міг виступати з номером «Генерал». Преса, яка іменує себе «лівою», писала потім, що мене, очевидно, залякала реакція; преса, яка іменує себе «правою», — що я, певно, сам усе зрозумів і не хочу грати на руку комуністам; а незалежна преса писала, що я, мабуть, остаточно відмовився від свого радикалізму і не хочу грати на руку будь-кому. Все це чистісіньке недоумство. Я просто не міг виступати з тим номером, бо мимоволі в моїй уяві одразу ж поставала та маленька бабуся, з якої всі знущаються і сміються, а вона, певно, ледве перебивається з хліба на воду. Коли якесь діло вже не розважає мене, я просто кидаю його. Але втовкмачити це журналістам — дуже складна річ. Їм завжди треба щось підмітити, пронюхатй, а до того ж є досить розповсюджений тип злобливих журналістів, які ніяк не можуть примиритися з тим, що самі не артисти і навіть не мають хисту, щоб працювати «при мистецтві». Таких, звичайно, зраджує нюх, і тоді вони верзуть всяку нісенітницю, особливо в присутності гарненьких молодих дівчат, ще досить наївних, щоб обожнювати першого стрічного газетного партача тільки за те, що він десь має свою трибуну й користується певним впливом. В житті спостерігаються оригінальні форми невизнаної проституції, порівняно з якими власне проституція — чесне ремесло: там за гроші принаймні щось та пропонують.
Навіть цей шлях — шукати порятунку в милосерді продажного кохання — був для мене закритий: грошей у мене не було. А Марі тим часом в одному з римських готелів приміряла свою іспанську мантилью, аби з честю, яка личить її становищу, зобразити first lady німецького католицизму. Повернувшись у Бонн, вона при кожній зручній нагода з’являтиметься в світі, всміхатиметься всім, засідатиме в різних комітетах, відкриватиме виставки релігійного мистецтва і шукатиме собі відповідну кравчиню. Всі жінки, виходячи заміж за боннських чинів, завжди починають з того, що підбирають собі відповідну кравчиню.
Марі, як first lady німецького католицизму, з чашкою чаю або з бокалом коктейлю в руці: «Ви вже бачили того милого, маленького кардинала, що завтра має освятити статую пресвятої діви, створену Крогертом? Ах, в Італії, певно, навіть кардинали справжні кавалери. Просто чудово!»
Я вже не міг навіть шкандибати, буквально повзав, і виповз на балкон вдихнути рідного боннського повітря, — але й це не допомогло. Я вже довго пробув у Бонні, близько двох годин, а через такий час боннське повітря в розумінні зміни клімату вже більше не діє благотворно.
Мені спало на думку, що, власне, завдяки мені Марі лишилась католичкою. В її віруванні бували періоди страшенної кризи — після розчарування Вінкелем, пізніше — Зоммервільдом, а такий суб’єкт, як Блотерт, міг би навіть святого Франціска зробити атеїстом. Марі довгий час навіть до церкви не ходила, зовсім не думала вінчатися зі мною, затялася в своїй упертості і тільки через три роки після нашого виїзду з Бонна пішла нарешті в їхнє «коло», хоча її туди частенько запрошували. Я сказав їй тоді, що розчарування — не поважна причина. Якщо вона в щось вірить — то й тисяча Фредебойлів не зможе похитнути віри, а зрештою — я так і сказав, — зрештою, є ж іще Цюпфнер, який, на мій погляд, хоч трохи бундючний і зовсім не в моєму дусі, але як католик заслуговує довір’я. Я переконував її, що, певно, знайдеться ще чимало справжніх католиків, назвав їй кількох пасторів, проповіді яких я слухав, нагадав про папу, Гері Купера, Алека Гіннеса — і вона, вхопившись за папу Іоаняа та Цюпфнера, знову піднялася на ноги. Як не дивно, але Генріх Белен уже на той час не мав на неї позитивного впливу, навпаки, вона назвала його «брудним типом», при згадці про нього бентежилась, і в мене зародилася підозра, що він пробував «наблизитись» до неї. Я не розпитував її про це, але підозрював серйозно, і, згадуючи економку Генріха, я міг припустити, що він таки «зближається» з дівчатами. Ця думка мені була огидна, але я міг його зрозуміти, як розумів деякі непристойні речі, що траплялися в інтернаті.