Коли я зустрів його на вулиці наступного ранку і сказав, що він мені не сподобався, його наче хто кийком по голові стукнув. Що одному з десяти мільйонів телеглядачів він не сподобався, це тяжко вразило Зоммервільдову пиху, зате його щедро винагородила вся католицька преса «справжньою зливою похвали». Там писали, що він здобув перемогу «в борні за добру справу».
Я запалив одну з трьох останніх сигарет, знову взяв гітару й почав потихеньку бренькати якусь мелодію. Я думав про те, що хотів розповісти Лео, про що хотів його розпитати. От так завжди: як тільки в мене є бажання серйозно поговорити з ним, у нього то іспити на атестат зрілості, то він боїться якогось «скрутініума». Думав я і про те, чи мені таки слід співати «Лоретанську літанію»; краще не буду, а то ще хто-небудь подумає, ніби я католик, тоді вони оголосять мене «своїм» і з цього може вийти вдала пропаганда за них, вони ж бо все «ставлять собі на службу», і все обернеться на якесь непорозуміння і плутанину, бо я ж зовсім не католик, тільки люблю «Лоретанську літанію» і відчуваю симпатію до єврейської дівчини, якій літанія присвячена, та й цього ніхто не зрозуміє — з допомогою хитромудрих прийомів вони відкриють у мені мільйони тих «католонів», а далі потягнуть мене в телестудію, і курс їхніх акцій підніметься ще вище. Треба було підібрати якийсь інший текст, а шкода, мені справді найбільше хотілося заспівати «Лоретанську літанію», але на сходах боннського вокзалу це тільки викликало б непорозуміння. Шкода, шкода. Я вже так добре розучив її і так гарно інтонував на гітарі «ога pro nobis».
Я встав, щоб підготуватись до виступу. Коли почну співати пісень під гітару на вулиці, напевно, і мій агент Цонерер «зречеться» мене. Якби я справді співав літанії, «Tantum Ergo» та інші тексти, які я так любив і роками розучував, лежачи в ванні, то, може б, він ще й «зглянувся», це було б спритним обходом умов контракту, не гірше, ніж малювання мадонн. Я навіть вірив, що він бажає мені добра, — чада земні сердечніші за чада небесні, — але для бізнесу я в його очах пропав, якщо сяду на сходах боннського вокзалу.
Я вже знову міг ходити, не дуже помітно кульгаючи. В такому разі ящик з-під апельсин зайвий, мені досить взяти в ліву руку диванну подушечку, а в праву — гітару й вирушати на роботу. У мене ще лишилось дві сигарети, одну я викурю, а друга на дні чорного капелюха служитиме приманкою; добре було б покласти поряд хоч одну монетку. Я почав шукати в кишенях, вивертати їх: кілька використаних квитків у кіно, червона фігурка для гри в «не-гнівайся-друже», брудна паперова серветка, але — ніяких грошей. Висунув шухляду одежної шафи в передпокої: одежна щітка, квитанція на боннську церковну газету, талон на пивну пляшку і... ніяких грошей. Перекидав усе в ящиках і шухлядах у кухні, подався до спальні, шукав між запонками, кнопками, гудзиками, поміж носовиками і шкарпетками, в кишенях вельветових штанів — ніде нічого. Я скинув свої темні штани й лишив їх на підлозі, наче злізлу шкіру, кинув поряд білу сорочку і натягнув через голову блакитну трикотажну — яскраво-зелені штани і блакитна сорочка; повернув до себе дзеркало — прекрасно, я ще ніколи не мав такого шикарного вигляду. Я наклав грим товстим шаром, але за довгі роки, поки він валявся, жир висох, і тепер я побачив у дзеркалі, що білило потріскалось, обличчя моє в тріщинах нагадувало обличчя древньої скульптури, а темне волосся — парик. Я почав наспівувати собі під ніс пісеньку, яка тільки-но спала мені на думку:
На початку можна і з цим виступати, та й комітет по боротьбі з богохульством не зможе ні до чого причепитись. Я придумаю ще більше строф, підберу жалісну музику й виконуватиму в дусі балади. Мені так хотілось плакати, та заважало білило: воно було таким хорошим гримом з тими плямами, де вже почало осипатись, а сльози могли все це зіпсувати. Ну, та поплакати можна буде й потім, після роботи, якщо й тоді забажається. Професійна витримка — найкращий захист; вразити не на життя, а на смерть можна тільки святих та аматорів. Я відступив од дзеркала, заглибився в себе і водночас ще більше віддалився од себе. Якщо Марі мене таким побачить і потім ще наважиться виводити воскові плями з його мальтійського рицарського мундира, тоді вона для мене померла і ми розлучимось навіки. Тоді можна буде тільки поплакати на її могилі. Я сподівався, що у всіх у них буде досить дрібних грошей, коли вони проходитимуть повз мене: у Лео — трохи більше, ніж один гріш, у Едгара Вінекена, коли він повернеться з Таїланду, можливо, знайдеться якась старовинна золота монетка, а мій дід, коли повернеться з Іск’ї, той принаймні випише мені безготівковий чек. Тепер я вже вмію обмінювати їх на готівку. Моя мати, очевидно, вважатиме за доцільне кинути мені два пфеніги, а то навіть і цілих п’ять, Моніка Сільвс, певно, нахилиться до мене й подарує поцілунок, тоді як Зоммервільд, Кінкель та Фредебойль, обурені моєю пошлістю, не вкинуть у капелюх навіть по сигареті. В ті часи, коли з півдня не буває поїздів, я зможу під’їхати на велосипеді до Сабіни Емондс і попоїсти супу. Цілком можливо, що Зоммервільд подзвонить Цюпфнеру в Рим і порадить йому зійти з поїзда ще в Годесберзі. Тоді я поїду на велосипеді за місто, сяду на схилі перед їхньою віллою і там співатиму свою пісеньку: досить буде Марі підійти й поглянути на мене — і я побачу, мертва вона чи жива. Єдиною людиною, кого мені справді жаль, був мій батько. Він виявив таке благородство, врятувавши тих жінок від розстрілу, і вдруге, коли на домашньому суді поклав мені руку на плече, а я ж — це я побачив зараз у дзеркалі, — отак загримований, не просто був схожий на нього, а прямо викапаний батько, і лиш тепер я остаточно зрозумів, чому він так переживав навернення Лео до католицької віри. А Лео мені не жалко — у нього б своя віра.