– Мамо… Спиш? – Доньчин голос за спиною. Увірвалася до тихої перукарні разом з вітром, радістю, весняними пахощами.
– Дарко… Таке тобі зараз розповім…
– Спочатку я! – Дарина підійшла до крісла, обійняла матір за шию, дивилася на її відображення у дзеркалі.
– Що вже сталося? – насторожилася Ліда. Доньчині руки – геть. Підхопилася. Дитині в очі.
– Матусю… Я заміж вийшла, – сказала Дарина.
Ліда пополотніла:
– Коли?
– Тільки-но…
Ліда як стояла – так сіла. Дивилася повз доньку на білозубу Мерилін.
– Мамо…
– А де воно… щастя твоє? – прошепотіла Ліда.
– Стас до своїх поїхав. Повідомити… А я – до тебе. Тато… знає вже. Сказав… «Щастя тобі, доню». А ти…
– А весілля?
– Ми без церемоній. Розписалися… В джинсах…
– Підеш з дому? – гірко спитала Ліда.
– Квартиру винайняли… Стас працює… Я підробляю. Нормально…
– Чого ж мені нічого не казала?
– Ми самі годину тому рішення прийняли. У Стаса в загсі знайома. Допомогла.
– Швидкі…
– Вже рік разом, мамо!
Ліда не відповіла. У перукарні зависла важка, як театральна завіса, тиша. Ліда повільно підвелася, дістала з полиці пакетик із новенькими чоловічими трусами. Простягнула Дарині.
– Ось, доню.
– Труси?
– Подаруй Стасові. Наші жінки завжди купують своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без того – не буде сім’ї. – Замовкла, усміхнулась зачудовано. – Бач, яка в мене дивовижна інтуїція. Недарма труси купила. Відчувала – саме сьогодні згодяться… А деякі дивні істоти ще сумнів мають у тому, що я така особлива… Лакмус.
Дарина обійняла матір, пригорнула її до себе, як дитину.
– Така ти в мене… найкраща! От побачиш – недовго тобі самій у квартирі сумувати. Тато повернеться…
– То і зеленому чоловічку зрозуміло, – відказала Ліда. – Нам же Крим якось повертати треба.
Макс Кідрук
Я полечу!
1
– Неправда! – Вісімнадцятирічний Стьопа від досади кусав тонкі, посірілі від нервової напруги губи. – Не взяли, бо зависокий!
– Тебе не взяли, бо ти тупий! – глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.
Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.
– Ви не розумієте… – Часто моргаючи, Стьопа намагався придумати вагомішу причину, чому слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння насмішкуватого «бо ти тупий», неначе кислота, роз’їдало всі путні думки, і сухий язик далі молов нісенітниці: – Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… – Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився і похнюплено схилив голову. Того літа за повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії просили шістдесят тисяч баксів.
– То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, – не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на внучатого племінника. З пухкого водянистого рота підтоптаного селянина тхнуло дешевим алкоголем; від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте запах відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс підчепили змочені у прокислому пиві смердючі шкарпетки.
Довкола Ярила згуртувалось кілька таких же, як і він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський продуктовий магазин, і сиділи там до смерку, неспішно проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива і при цьому майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.
Обабіч довгоногого Стьопи, невміло схиливши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився з собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво не дало його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від внучатого племінника і вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, в «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистопорідний французький бульдог. Собака лежав на спині, розставивши на всі сторони компаса короткі лапи, з насолодою відкриваючи рукам Мар’янчика гладеньке рожево-сіре черево. Барбоса звали Пуззі, хоча Стьопа називав його «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.