Остаточно очунявши, Зиновій Ревун помчав у сарай заводити І-153 – рятувати сина. На жаль, поршневий двигун, який простояв у хліві майже два десятки років, завести не вдалося, біплан навіть не чмихнув, тож усе, що міг вдіяти Зиновій, – це бігти за вітром і виглядати Степана в небесах. Через півгодини до нього приєдналися найближчі друзі й родина, а ще через годину за Стьопою чесало все село.
Вітер помінявся, і геліостат понесло на захід, до Дніпра, що врятувало Стьопу від вельми небажаного загострення ситуації, оскільки очманілі диспетчери в Борисполі вже готувалися закрити аеропорт і викликати винищувачі. Через дві години крізь шви в нейлонових кулях вийшло достатньо гелію, і геліостат нарешті почав знижуватись. О 12:10 його вперше помітили у повітрі, а ще через двадцять хвилин під зачарованими поглядами всіх ста сімдесяти восьми односільчан Степан Зиновійович Ревун плавно опустився на поле за двадцять кілометрів на захід від Бабариків, завершивши свій перший у житті політ.
Поки його, переляканого й задубілого, віддирали від стільчика, від’єднували від примерзлого собаки і розтирали горілкою, Стьопа безперестану твердив:
– Я ж вам казав… Я ж обіцяв, що полечу.
Твердив понуро і змучено, ледве ворушачи порепаними від морозу безкровними губами, але – непереможно.
Від автора
Попри всю неймовірність описаної ситуації, в основі її лежить реальна історія лос-анджелеського пенсіонера Ларрі Волтерса, який у 1982 році захотів політати без літака. Детальніше тут:
http://en.wikipedia.org/wiki/Larry_Walters.
Лариса Денисенко
Каштанове пташеня
Присвячується Ганні Михайловій, Максу Сергеєву, Андрію Редько, Юрію Зайцеву, Ігорю Слісаренку, моїм прекрасним та молодим друзям, що пішли з цього життя, а також тим з нас, хто залишився поки що тут, позбавленими кількох градусів тепла та щастя, а ще – Пуззі та Фриді – вухастим псячим янголам
Молодесеньке листя київського каштана нагадувало Світлані пташеня, яке тільки-но вилупилося з яйця: маленьке пухирчасте тільце, зжужмлені крильця. Істота, що вже здатна кричати та вимагати їжу, але ще боїться подивитися в небо. Істота, в якої вже є крила, але вона не вміє літати, та й взагалі ще потрібно розправити крильця, як складені вітрила.
«Кожний з нас колись боїться подивитися в небо, зазирнути в своє майбутнє та не знайти там себе», – думалося Світлані, втім, на каштанове пташеня вона дивилася з ніжністю і раптом усвідомила, якими витонченими парфумами користується вибаглива панянка весна: ніжні квіткові запахи, від тонких до нав’язливих, свіжість яскравого молодого листя, поки що не знахабнілого сонця… Май підняв голову, щоб збагнути, що зацікавило жінку, але нічого несподіваного для себе не винюхав, тож віддався земним справам: припав носом до бетонних плит.
Світлані із соромом пригадалося, як тиждень тому, коли застигла на території Байкового цвинтаря, вона накинулася на одну жінку, здалося, що та щедро «надухалася» – як сказала б одна зі Світланиних сусідок – бузковими парфумами, цей насичений запах видався Світлані недоречним на похороні, а жінка здивовано лупала червоними зарюмсаними очима, але не дала відсічі. Світлана ж із запізненням збагнула, що навколо буяє бузок і в цих запаморочливих пахощах винна лишень природа.
Жінка пригадала, як безуспішно намагалася дотелефонуватися до сина, зрештою написала смс-ку, на котру надійшла відповідь: «Ма, дякую, нову адресу тата записав. Колись зайду». Світлана заплакала гірко тоді, заплакала гірко й тепер.
Місяць тому вона відповіла на телефонний дзвінок і довго не могла збагнути, хто її турбує. Незнайомка не називалася, а все торочила про якогось Валеру, котрий сильно захворів. «Ви не туди потрапили», – втомлено втовкмачувала Світлана, як раптом згадала. О Боже ж мій, Валера! Валерка! Її колишній чоловік. Він пішов, коли Данилові було десять років, зараз Данило закінчує університет.
«Ти розумієш, що не мене кидаєш, ти кидаєш дитину?» – жбурлялася ненавистю тоді Світлана, а чоловік буденно зауважив: «Данило вже дорослий», – так всупереч законам природи та цивільному кодексу Валерій наблизив до власного сина повноліття і пішов до Алєсі. Це телефонувала вона.
Якби Алєся міцно не схопила Світлану за руки, жінку затягнуло б у провалля очей розлучниці. Темні вологі очі. Світлана пригадала, як поетично змалювала ці очі її власна матір: «Оксамитові, глибокі та прекрасні», – тоді образа на матір пекла серце до ранку, Світлана не могла пробачити такого соковитого опису коханки Валерія. «Я ж твоя донька! Як ти можеш так говорити про цю бабу?! Мамо! Ще помурчи, яка в неї фігурка, які стегна, яке личко». – «А от стегна в неї наче ватні, але вона краще послуговується своїми такими жахливими стегнами, ніж ти своїми стрункими ніжками, бо головне у баби – в голові, а в твоїй голові – вата», – відреагувала мати. Якби мати Світлани була художницею, то тільки реалісткою. А якби письменницею – «ваяла» б промислові романи про важку буденність і п’яні святкування простої людини, про вічну боротьбу й тимчасову скореність, про відчай та морок.