На старому чоловічому светрі вклався посеред коридору тигровий боксер із сумними очима та посивілими варґами, на появу Світлани собака не звернув уваги. Виглядало так, що він не може надихатися, зігрітися цією старою одежиною, від котрої несло тютюном і риб’ячою лускою.
Світлана заплакала, бо згадала того Валерку, в котрого закохалася, коли на нічній рибалці на Десні він пропалив цигаркою, може, й цього самого светра, від несподіванки, бо «резінка» запрацювала і він випустив усе, що було в руках, і витягнув надалі міфізованого п’ятикілограмового ляща. Дві жінки тихо плакали у вітальні, допоки цей дует не зруйнував дитячій вереск.
– Близнята прокинулися, – підхопилася Алєся. – Проходьте на кухню, я зараз.
«У Валерки – близнята, – думала Світлана. – Цікаво, дівчата чи хлопчики?» Виявилося, що дівчатка. Лєся та Лєра. Кожну назвали на честь батьків. Данила назвали на честь Данила Галицького, Світлана ніколи не хотіла називати сина іменем чоловіка. Але в цій родині панували інші правила.
У палаті було тихо, Валера лежав сповнений втоми та болю, ледь чутно шурхотіли прилади, постачали кисень і знеболювальне. Валерій розплющив очі, але дивився на стелю, здається, він не усвідомлював, чи є хтось живий у палаті, здається, він не усвідомлював, що поки що живим є сам.
– Докурився, а я ще тоді тобі казала, кидати потрібно! – вирвалося у Світлани.
Не так глибоко від поверхні, всередині худорлявого тіла колишнього чоловіка шипіли в бік Світлани вражені раком легені. Світлана тримала на колінах газету, шурхітливого кота й позирала на Валерія з образою, жалощами, інтересом, сердечністю, вона згадувала їхній шлюб.
Нічого особливого не пригадувалося, пусті побутові дрібнички. Як Валера приносив дефіцитну «Боржомі» для мами, бо знав, що в тещі проблеми зі шлунком, як підкидав до стелі Данила, жартівливо прив’язував Світлану до себе стрічками її фартуха. Світлана несподівано для себе заплакала, настільки очевидною була її вдячність, її тодішнє щастя, їхня близькість. Вона і зараз відчувала тепло його тіла, і ніхто ніколи не прив’язував її до себе нічим: ані стрічками фартуха, ані словами.
Стосунки подружжя були складними, Світлана навіть не пам’ятала, хто першим починав кидатися на іншого, це настільки звично і часто відбувалося, так однаково закінчувалося – хлопанням дверей, слізьми, серйозними роз’яснювально-заспокійливими розмовами з малим, суперечками з мамою, – що з чого то все починалося, не було суттєвим.
«Та кидай його до біса, що за мурло таке, чого ти постійно через нього ревеш?» – обурювалися Світланчині подруги. Вона відмахувалася і відповідала: «Валерка просто складна людина, а так він хороший, а я дуже запальна».
Коли вона розповідала про це новій сусідці й новій подрузі Наташі, бо новим подругам часто розповідаєш про старі стосунки, особливо коли нових не нажила, та сказала: «З мужиками як з диванами. От обираєш диван, якщо складно розкладається, не потрібно затягувати це до хати, тільки намурижишся з таким, треба обирати по собі», – шкода, що ця цінна порада дійшла до Світлани вже тоді, коли Валерку успішно «складала й розкладала» Алєся.
Світланина мама завжди була на боці Валерія, мабуть, на неї впливало дефіцитне «Боржомі». «Я свою тещеньку люблю, я свою тещеньку підпоюю», – жартівливо розповідав про це друзям Валерка.
«Тобі молитися на нього потрібно, правильний він мужик, це ти – дефективна, ти б оце взяла «Отче наш» і молилася: «Валеро, хай святиться ім’я твоє» і далі за текстом. Куди ти від нього підеш? Кому ти така заяложена з дитиною на руках будеш потрібна, га? Кому? Ти вже зачитана-перемацана, до такої жінки-книги руки потягнуться тільки в тому випадку, коли вона – довідник, а це не твій випадок», – вибудовувала свою систему аналогій Ганна Микитівна, бібліотекарка, заслужена діячка культури з поганим шлунком і не менш поганою вдачею.