– Так, знаєте, прикро. Я ж знаю це слово. Воно десь є у моїй голові, але знайти його у тих закапелках, витягнути з глибин пам’яті не можу. Що значить вік!
– Та до чого тут вік? – не погоджуюся я. – У мене теж так буває – фурх! – і у найвідповідальніший момент раптом вилетить із голови назва або прізвище. Таке огидне відчуття, коли не можеш слова згадати. Наче готуєш на незнайомій кухні: де тут сіль? де лавровий лист? Тицяєшся туди-сюди. Коли знайдеш, воно вже не потрібно.
– Дуже противне відчуття, еге ж? – Інна Максимівна задоволено позирає на мене.
Вона знаходить привід для веселощів там, де їх мало б хто шукав. Сама собі цікава й самодостатня, цінує простір свій та чужий і навіть звичайні питання починає зі вступу: «Не хочу видатися вам нав’язливою…»
Мені комфортно з моєю сусідкою. Сподіваюсь, їй зі мною теж. Ми обидві потребуємо дозованого спілкування й уникаємо надмірної уваги до себе. Жодних балачок нон-стоп! Нам так добре мовчати удвох, куди там розкоші мовчання до розкоші спілкування, нас тиша не тяготить, а єднає. Довгі дні у лікарні заповнені свіжим повітрям і сонячним світлом, за вікном весна, рано-вранці чути пташиний спів, а ввечері шепіт листя та шурхіт дощу. За стіною жебонить телевізор, черговий телесеріал збирає схвильованих прихильниць.
− Жорстка полуничка, – лунає у тиші. – Що це таке, як ви думаєте?
− Скільки там букв? П’ять?… Тоді, напевно, порно.
− Як?
− Порно.
− Не знаю такого слова.
Коротко пояснюю, ретельно формулюючи доволі узагальнювальні визначення.
– Ага, – каже вона. – Не знала. А ось це знаю: нарком. Підходить. Третя буква р. Гм, дійсно порно… Що б я без вас робила?
Встає рано. У довгій нічній сорочці, під якою гойдаються груди, вичовгує за двері палати, шурх-шурх, у спільний на дві кімнати коридорчик – рушник через плече, зубна щітка та паста у сухеньких кулачках, синці у згинах ліктів від уколів. Повертається з переможним вигуком:
– Все! Як нова копійка!
Знову зручно вкладається у ліжку, копирсається, обсмикуючи нічну сорочку. Тягнеться до горнятка на тумбочці.
– Немає нічого кращого, скажу вам, як почати новий день зі склянки чистої води.
Інна Максимівна насправді Октябрина. Не тому, каже, що Жовтнева революція і все таке, а тому що у жовтні народилася, 1923 року, у Харкові. А потім закінчила там інститут і потрапила до Львова. Зі зміною місця змінилося й ім’я. Була Октя – стала Інна…
Ми говоримо про Харків 20-30-х років, про війну, про повоєнний Львів, про велику історію, і про індивідуальну історію конкретної людини та її родини, і про те, що зазвичай не потрапляє до підручників. Маленька харківська дівчинка у ранньому дитинстві говорила по-німецьки. Сусідами були німці, фахівці з Німеччини, вони приїхали до Харкова зі своїми сім’ями, працювали на ХЕМЗі… Оповідачка уповільнює темп – це Харківський електромеханічний завод, пояснює… Жили у готелі, він потім став «Інтуристом». Діти бігали коридорами, грали разом на подвір’ї.
– У школі згодом було легко на уроках німецької, – Інна Максимівна спирається на лікоть, повертається до мене, – я її навіть не вчила, на жаль. Трималася на старих запасах. Хочу їсти, віддай мій м’ячик… Простенький набір побутових фраз. А у тридцяті роки настали страшні часи. Чорні воронки, нічні візити, розмови дорослих пошепки про те, кого забрали… Татів друг викинувся з вікна, не витримали нерви, бо у двері гупали НКВДисти. А виявилося, вони не за ним прийшли… У батька був пістолет, то він його розібрав, розкидав деталі у різних частинах парку. Тато був інженерно-технічним службовцем на заводі. З початком війни відправив мене з малою в евакуацію, брат пішов на фронт, сам опинився у прифронтовій зоні на військовому заводі… Я не втомила вас своїми розповідями?…
– От ви кажете, як гарно пахне скошеними кульбабками, – змінює тему сусідка. – Не пам’ятаю, щоб я це говорила, але не заперечую, запах скошеної трави – один з найкращих серед усіх можливих.
– А нас трава врятувала від голоду. – Інна Максимівна підбиває подушки й відкидається на них. – Лобода, кропива, іван-чай, заяча капуста, ті ж кульбабки… Уявіть, Свердловськ, голод, базари порожні. Ні-чо-го. Усе, що можна, поміняли на хліб і борошно. Але мама казала: головне – до першої зелені дотягнути, а там заживемо. Вона з тої трави примудрялася готувати – трошки борошна до чогось додасть, напече оладок, з іншого суп зварить, і, ви знаєте, смачно було.
– Душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора… – цитує поетичні рядочки. – Бачте, дещо пам’ятаю. А колись, Боже мій, скільки я колись віршів знала напам’ять. А!