Фрамуга під стелею відкрита дні й ночі, ми її не зачиняємо. Особливо свіжо вечорами, коли я зі свого ліжка, відсунувши книжку, спостерігаю, як змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом – від блакитного до темного оксамиту. Під ранок повітря в палаті бадьорить.
– Вам не холодно, Інно Максимівно?
– Ні, мені добре, нехай… не зачиняйте…
Вона принюхується, чим пахне вулиця. І прислухається до усього навколо. Мої допитуються по телефону, що принести. Я нічого не хочу, кажу.
– Як це – нічого не хочу? – відкинувши свою делікатність, повчає мене сусідка. – Як це, не треба приходити? Людина повинна хотіти! До людини повинні приходити її рідні! Це найкращі ліки проти депресії.
Яка, кажу, збіса депресія. Ніколи не знала, що воно таке. Це просто душа не на місці. Збитим жужмом усе навалилося, лавиною пішло – не відітхнути, не перевести дух. І тільки чуєш, як воно, коли серце тремтить, наче упіймана пташка. Жодних метафор – лише прямий і точний зміст.
– А ви не піддавайтеся, – спокійно озивається сусідка. – Найслабшою та найвразливішою людина стає після потужної емоційної напруги. Не виснажуйте себе, не випалюйте душу. Скільки ж то часу мине, поки вона відновиться… Радійте малому. А далі життя зробить своє… От я сьогодні хруща бачила. Крила відстовбурчив, вуса-щітки наставив, повільно-повільно у повітря здійнявся, чогось сердитий, ж-ж-ж… Давненько я хруща зблизька не бачила. Про дитинство мені нагадав, настрій підніс.
На годиннику майже десята вечора. Сидячи на ліжку біля тумбочки, сусідка апетитно хрумтить солоним огірком, базікає по телефону:
– М’ясо з грибочками прекрасне. Ні, не хоче, – кидає на мене оком, – відмовилась. А мені смакує. Дуже смакує. Дякую. І лягаю спати цілковито умиротворена.
Пізня вечеря діє на Інну Максимівну як снодійне.
– Спасибі цьому дню за все хороше! – промовляє вона.
І за кілька хвилин уже тихенько посопує зі свого кутка. Усталені уявлення про шкоду їжі перед сном зруйновано, та й уся система здорового харчування під загрозою. Хто сказав, що їсти на ніч шкідливо?
– Ви сечу зібрали? – цікавиться вона вранці, крутить у руках чи то пляшечку, чи то вузьку баночку, видану кожному. – Як я сюди влучу, мені невтямки. – Проте бадьоро суне виконувати завдання, спираючись на спинки ліжок. – Але ж спробувати можна?…
Від неї фонить імпульсами активного життєлюбства.
– Донечко, ластівко, – м’яко шелестить у мобілку… Щойно відтручувала свою Ірину, бо та напосідала на неї: мамо, зарядка… мамо, твої вправи… «Годі вже! – сердилася Інна Максимівна. – Більше не можу! Вже п’ять разів ноги піднімала, відчепися. Яка ж ти настирлива, Ірко!..»
І ось тепер: донечко, ластівко.
Донька сидить біля мами по півдня. Дрімає на ліжку товстулі Оксани. Йдучи, залишає пакет із останньою порцією вихоплених з-під газонокосарки кульбабок. Ми одночасно їх зауважуємо на підвіконні: забула! Операція порятунок кульбабок триває – ховаємо їх у холодильнику наприкінці коридору.
І внучка у сусідки теж ластівка. З вигляду школярка, зовсім юне створіння з косою, а, виявляється, вже працює після університету. Вони перекидаються з бабусею жартами, онука охоче допомагає їй доїсти щось смачненьке.
– Еге ж, – каже, – я побігла, – цілує бабцю.
– Біжи, ластівко, – відповідає бабця. – Ви якісь захекані усі, – проводжає її поглядом. – Не варто аж так поспішати. Мене мама підганяла заміж, боялася, що буде запізно. Мама хворіла, я її доглядала кілька років. Яке тут особисте життя? А потім вийшла заміж, і нічого від мене не втекло, усе встигла.
У голосі – ледь відчутна гірчинка. А може, здалося.
– Цікаві факти! – піднесено повідомляє мені в день своєї виписки. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст! Оце так-так…
Маленький привід для радості, один із багатьох, вони повсюди. Вміти б бачити. Навіть у повторі забутого та у замовлянні майбутнього. Плани у Інни Максимівни такі: разом з донькою й онукою вона висадить на подвір’ї багатоквартирного будинку виноград. Південну «ізабелу». Пагін уже давно пустив коріння у трилітровій банці з водою, вона стоїть на кухні, у чорному пакеті. Назовні визирають цибухи з кількома тоненькими блідо-зеленими прутиками і листям. Проте садити у землю ще рано, треба мати терпіння й дочекатися стиглого травня, коли відійде небезпека нічних приморозків. Живцем виноградної лози поділився знайомий. У нього плодоносить справжня «ізабела», і він щоосені ділиться пагонами з тими, хто має намір переконатися, буде щось з того чи ні, заохочує сміливців. Не Крим, не той клімат, але весь секрет у догляді. І у терпінні. Інна Максимівна сповнена рішучості перевірити. Виноград ростиме під балконом, сусід обіцяв зробити навіс, а під ним – лавку. Можливо, і стіл. Буде така альтанка для усіх. Інна Максимівна допомагає собі руками: ось тут, креслить у повітрі, балкон, тут альтанка, а лавка з цього боку. Вона зараз вимальовує майбутнє не згірше тої дівчинки-циганки.