…Йде додому, спираючись на руку онуки, двічі зупиняється, посеред палати й у дверному отворі. Кілька несерйозних порад мені наостанок. Жартувати та усміхатися – її повсякденна звичка. Онука терпляче чекає, доки бабуся закінчить свою промову, без найменшого роздратування чекає, з ледь помітною усмішкою.
– Нічого не забули? – озирається Інна Максимівна. – Не потрібно нічого забувати в лікарні. Не хочу повертатися. А! – Помах руки. Наче точка в кінці абзацу.
…Та, що в той же день замінила Інну Максимівну, виявилася з категорії «зачиніть вікно». Вони є чи не у кожній маршрутці, ці жінки, яким дме. Валя одразу захряпнула фрамугу: протяг. Затулила краєвид за вікном вертикальними жалюзі. У нас, виявляється, були жалюзі. Шурхотливий звук відрізав нас від світу, відтак я не побачила, як ввечері поступово змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом. Проте наслухалася нескінченного монологу по телефону: а він що?… а ти? ги-ги-ги. І далі щось про свекруху і про яйця під майонезом, дуже голосно, так, наче навколо нікого. У стіну роздратовано погупали.
– Тихіше! – гукнув хтось.
– Це до нас? – здивувалася сусідка. – Що за люди!.. А у вас що? З чим лежите? – І заходилася докладно звітувати про свої проблеми зі здоров’ям, з найдрібнішими подробицями.
Після безсонних годин я нарешті забулася під ранок важким сном. Розтулила очі: жалюзі на вікні. Негайно на вулицю. Негайно! Тільки б двері на подвір’я виявилися відчиненими. Вони легко подалися назустріч, випускаючи до пташиного співу, до м’яких косих променів ранкового сонця. Чиста свіжість у повітрі, у затінку – трава у росі. Від запаху скошених кульбабок залишився тільки спогад. Траву на газонах вчора зібрали, але під бордюрами ще в’януть побляклі водянисті трубочки з коричневими китицями на кінці. А серед низько постриженої конюшини – самотні, дивом униклі гострих лез, яскраві кульбабки.
Попереду мене рухається моя довга струнка тінь. Ранкові промені вміють це робити – видавати бажане за дійсне. Помахую руками, яка ж я тут збіса струнка, легка й невагома. Маківка тіні добігає до куща жасмину, прохолодного й рухливого. На зелених пуп’янках майбутніх квітів тремтять краплі дощу.
Велика радість – у малому.
Зараз повернуся в задушливу палату, скажу новій сусідці: так чудово на вулиці, чого ви тут сидите зачинені? Відкриймо жалюзі, опустімо ручку фрамуги… Тут немає протягів, гайда перевіримо разом.
А якщо вона не погодиться, то що ж, не біда. Більше гулятиму. Переселюся у цей чудовий зелений двір. Ще три дні – і на волю. Як там казала Інна Максимівна? За будь-яких обставин знайдуться прекрасні моменти. Вміти б побачити.
Олександр Гаврош
Жертва любові
1
– Ми, здається, проїхали, – блиснув зубами голомозий водій у темних окулярах, що надавали йому мафіозного вигляду, і, обернувшись, почав поволі здавати назад. – Так-так, це через кілька будинків, он біля тієї високої берези.
На неширокій вулиці, яка тепер служила за трасу, рух був вельми жвавий. Автівки з гуркотом пролітали то в один бік, то в другий поміж двома рядами хат, хатинок і палаццо, які закуталися в рятівну від спеки зелень. Адже село розташовувалося на узбережжі моря і давно було «землею обітованою» для численних одпочивальників, яким не по кишені курорти та санаторії. А тут, знявши кімнатку, можна було отримати те ж саме море і пляж за доступнішою ціною.
Голомозий прицмокнув язиком, глибоко видихнув повітря і вимкнув двигун.
– Приїхали! – підморгнув він тонкому, як тростина, білявому хлопчині на задньому сидінні і поклав руку на коліно жінці, що сиділа побіч нього. Та усміхнулася куточками уст, але її погляд ховався за чорними шкельцями окулярів. І тому в слові «Міша!», яке вирвалося з повних жіночих губ, не можна було без погляду прихованих сивих очей достеменно розібрати інтонацію: чи то грайливу, чи то застережливу, а то й – осудливу.