Як такого, «корінного населення» в Місцевості немає.
Надто багато намішано в тій діжці!
Усе населення перемішалося, немов горох, квасоля, гречка і рис в одному мішку.
І кожна з безлічі народностей вважала себе «корінною», час від часу доводячи це безглуздою, але веселою різаниною. Після якої в порожніх будинках залишалися тільки деталі приналежності переможених до якогось клану у вигляді зашифрованих орнаментів на обрусах і килимах.
Різанина «врівноважувала» народонаселення.
Підручники з історії тут переписувалися приблизно раз на п’ять-сім років, залежно від того, хто брав гору.
Частіше за все це були бугіси…
Бугіси, або буги, прабатьківщиною яких вважається місцевість у районі озер Темпе і Сиденренг в Індонезії… Вони опанували ці території в середині другого тисячоліття до нашої ери. І тоді ж деякі з них – головним чином воїни, непридатні до землеробства, – почали поволі розповзатися світом.
Якесь із племен осіло саме в цій Місцевості, заснувавши свою маленьку колонію.
Вони давно втратили зв’язок зі своєю етнічною групою в провінції Сулавесі, залишивши собі у спадок досить складну писемність і релігію, котра, переживши купу трансформацій, мала в собі елементи індуїзму й анімістичних вірувань.
Буги розвинули тут вирощування рису, кукурудзи, цукрової тростини, завезли із собою коней і буйволів, а згодом зайнялися риболовлею. Задля збереження автентичності, яку тут уже мало хто шанував, новонародженим часто давали однакові імена: дівчинку називали Джакартою, а хлопчика Джакартом – за назвою столиці Індонезії, яку ніхто ніколи не бачив…
Отже, Джакартів і Джакарт тут було до біса.
Коли буги приходили до влади, імператорів, а пізніше – «коменданте» чи президентів можна було відрізнити по номерах: від Джакарта Першого до Джакарта Сімдесят Восьмого.
Часом їх називали за родом діяльності чи характерними рисами.
Скажімо, Джакарт Третій – «Милосердний» – увів гуманну смертну кару через повільне випущення крові крізь особливий надріз судини на горлі, що було безболісно. А Сімдесятий – «Рибалка» – запровадив у навчальних закладах обов’язкове вивчення всіх тонкощів рибальства, зробивши відкриття найкращого улову – на свіже коров’яче око.
До епохи, яку один із правителів назвав Великою Асиміляцією, кожну гілку народонаселення Місцевості можна було відрізнити від іншої за родом діяльності.
Етнічна ворожнеча в Місцевості виникла давно й існувала, мов повітря.
Кожен клан претендував на перший крок цією кам’янистою землею.
Відверто кажучи, копти були добрішими.
Копти так само, як і буги, вважають себе першими відкривачами Місцевості.
Звісно, від справжніх коптів у них залишилась хіба що гордість від того, що вони – нащадки давніх єгиптян. А від зовнішності – видовжені мигдалеподібні очі і гладенька, ніби відшліфована нефритовим валком, шкіра кольору молодого меду.
Вони прибули в Місцевість, коли в Єгипті Халкідонська соборність зазнала гонінь.
Копти ревно пишаються своїм походженням, шанують Папу своєї Церкви, як і всі інші православні, святкують Великдень і зберігають мову, що виникла в часи еллінізму, – трохи схожу на грецьку зі значним домішком діалектів своїх пращурів – мови фараонів.
Усі жінки вирізняються з-поміж інших поставою Нефертіті.
Навіть їхні кішки – стрункі і шовковисті – мають високі лапки й довгі шиї.
І вигріваються на сонечку в позах кам’яного Сфінкса.
Були часи, коли копти намагалися встановити тут свою державність – адже ніколи її не мали. Але ці прагнення тонули в потоках їхньої ж крові.
І якщо порахувати дні їхнього правління на цих просторах, то за всі тисячоліття навряд чи набереться хоча б зо п’ять років, коли на імператорський (згодом – президентський) балкон Комендатури виходив представник цієї народності.
Проте портрети пращурів, намальовані, як і всі коптські ікони, у стилі примітивізму, висіли в кожній родині, головою якої був нащадок копта.
Третьою за чисельністю і боротьбою за пальму першості були, хоч як це дивно, каталонці.
Досі не встановлено, від чого вони втікали чи чого шукали, мандруючи морями-океанами, доки не наштовхнулися на ці, як вони нині запевняють, пустельні землі.
Каталонці завезли до Місцевості «сардану» – національний танець, «хамон» – рецепт сирокопченого свинячого м’яса і «сієсту» – полуденний відпочинок, що триває з першої до третьої години.