Крім цих чільних і більш чисельних націй мешкали тут болівійці, мексиканці, індійці – головним чином, ті з них, хто з давніх-давен кинувся блукати світами у пошуках щасливішої долі, пригод або просто тікав від переслідувань.
Траплялися тут і представники європейської і навіть слов’янської раси.
А якщо копнути глибше, знайшлися б, певно, і ті, хто вважав себе нащадками інопланетян.
Одне слово, Місцевість час від часу трусило від міжнаціональних чи міжконфесійних війн або загальних і тому – об’єднуючих! – епідемій.
Лад навів Джакарт Шістдесятий, або просто – Шістдесятий «Великий». Той самий, хто започаткував Велику Асиміляцію.
Перед тим різанина в Місцевості досягла такого розмаху, що вже ніхто не пам’ятав, з чого все почалося і кому належала ініціатива взятися за ножі й мачете.
Сусіди вирізали сусідів, з якими ще вчора пропускали чарочку анісової горілки.
Історії – одна страшніша за іншу – передавалися з вуст у вуста: буги прибивають цвяхами немовлят до стін їхніх розорених помешкань, каталонці закопують у гарячий пісок цілі райони коптів, а ті, в свою чергу, знищують і тих, і тих.
Чутки розпалювали ворожнечу.
Безлад тривав доти, доки на балкон Комендатури не вийшов Джакарт Великий.
І проголосив Велику Асиміляцію.
Взагалі всі важливі рішення споконвіку тут проголошувались перед будинком Комендатури. Тоді завжди зачинена і захищена охоронцями брама Муніципальної Ради відчинялася.
По всьому периметру виставлялися великі діжки з вином, а посередині – велетенський казан із вареним м’ясом. І втомлений чварами, очманілий від вбивств натовп кидався на той запах.
Їли руками, часом – з землі, запихаючи великі шматки до горлянок.
Часто це призводило до миттєвої смерті.
Пили, підставляючи роти під струмені, що били з прорубаних отворів у діжках, – та так, що жодна крапля не досягала землі. Потім пускалися в шалені танці, аж доки падали посеред площі і засинали. Хто до ранку, хто – навіки.
Мертвих кидали в рів із водою, живі розповзалися самі, а брама зачинялася.
Встановлювався лад. До того часу, доки тривала влада переможців.
Так було і в той день, коли на балкон вийшов Шістдесятий.
Перед тим як юрмі вдатися до свята їжі й питва, він виголосив промову, суть якої зводилася до нової політики Місцевості.
Він урочисто оголосив еру Великої Асиміляції – того кита, на якому віднині будуватиметься благополуччя всіх, хто тут мешкає.
Подейкували, що Шістдесятий вчився в Європі, – і йому повірили.
Але всі набуті за кордоном ідеї і знання, правильність яких не підлягала сумніву, зазнали значних змін, мов експортована без належної заморозки риба.
І тому відгонили гнилизною.
Задуха існування в Місцевості стала нормою – її просто перестали помічати.
Суть Асиміляції полягала в тому, що Шістдесятий ввів примусове міжетнічне одруження. Буги одружувалися з каталонками, а каталонці з коптками.
Таким чином, як вважав Шістдесятий, мали припинитися війни.
Віднині вони точилися лише в одній, окремо взятій, родині й часом таки призводили до різанини: який-небудь нащадок бугів міг запросто відправити в кращий світ дружину-каталонку, а за нею і двійко власних діточок – лише за те, що якоїсь миті йому здалося, що вони більше схожі на матусю.
Але на це не звертали особливої уваги. Такі «родинні справи» тривали в судах п’ять-десять хвилин і обмежувалися стягненням штрафу на користь бюджету Місцевості.
Під час Великої Асиміляції суспільство нарешті розподілилося лише на два табори – Активістів і Пасивних. Власне, різниця в їхній ідеології була незначною: одні вимагали хліба, інші – видовищ. Хіба що Пасивні всі свої пропозиції висловлювали на папері, а Активні підтримували вимоги без зайвих слів – гверами та кулаками.
Звісно, з часом змінювалися і порядки. Під кінець двохсотого року проголошення Великої Асиміляції суспільство почало повертатися до своїх коренів, хоча міжнаціональні шлюби вже давно увійшли до норми, їх ніхто не засуджував, але й не вітав. З позитивних надбань минулого, на користь моралі, залишили принципи виховання молоді. Вони були непорушні: роздільне навчання, обов’язкове одруження не пізніше двадцяти років з метою покращення демографічного становища країни, заборона на розлучення і суворе покарання за зраду. Дівчинка після дванадцяти років мала ховати тіло під довгою сукнею, а волосся – заправляти в дві хустки. Аж доки не виходила заміж. Тоді сукня могла бути будь-якою, але хустка – обов’язковим атрибутом, адже вважалося, що саме в довгому жіночому волоссі народжуються чорти…