Ода до радості (збірник)

Ось такі уривчасті відомості ми отримали від супроводжувача.

– Місцевість – один із тих небагатьох країв у світі, де ще існує лад, стабільність і той страх, який давно втратили ті, хто називає себе демократами, – завершив свою розповідь він.

Авто зупинилося біля готелю.

* * *

…першим ділом я витягла з дна валізи одяг, що його приготувала, переглядаючи світлини в Інтернеті, які ще не встигли видалити з Мережі. Мала надягти довгу сукню в «леопардових» плямах, босоніжки на дерев’яній платформі і хустку на голову.

Надягла, ніби поринула в далеку матусину юність, і пішла містом.

Оминула майдан Джакарта «Рибалки», вийшла в провулок Червоної Джакартії, завернула на вулицю Великої Асиміляції…

До закінчення комендантської години лишалося небагато часу. Люди, яких, власне, було небагато, стояли в чергах за шашликами, що смажилися чи не на кожному кроці, і за пластиковими тарілками з рідким капустяним супом. Їли під деревами, розсідаючись колами на червоній від пилу траві. Не гомоніли, оглядали мене важкими поглядами, від чого під подолом моєї леопардової сукні здіймався огидний лоскіт.

За рогом вулиці імені Джакарта «Веселого» стояли сірі триповерхівки і пахло вишнями.

Тут завжди пахло вишнями…

Навіть взимку сніг мав вишневий смак.

Дісталася останнього будинку, піднялася на третій поверх. Стукнула три рази – довго і два – коротко. Як тоді…

Двері відчинилися.

Без привітання і жодних пояснень я сказала:

– Збирайся, я приїхала за тобою.

* * *

– Хліб, масло, курка, два рулони туалетного паперу, зелений горошок, банка збираного молока… Все – безкоштовно раз на місяць. Вам таке ТАМ видають? А нам – так. На цьому можна добре зекономити. Я розподіляю курку на три частини і варю драглі – на місяць вистачає.

–

Її кухня була такою, якою я її бачила востаннє…
В ті дні, коли тут стояв дим коромислом,
рікою лився дешевий портвейн, по який
час від часу вискакували до нічного кіоску ті,
хто ще був спроможний пересувати ноги.
І – точилися розмови,
овіяні шаленим бажанням пригод і мандрів.
І – щільними, непереможними хвилями
здіймалася любов до всього, на що падав зір…

– Ми тут – як одна велика родина! І всі – рівні. Якщо немає води – її немає у всіх. Ніхто не хизується шубами чи світлинами з-за кордону. Ніяких ювелірних магазинів чи автосалонів! Здоровий сон, здоровий спосіб життя, все – по справедливості. Нічого зайвого. У цю суботу будемо пиляти вишні – вони затуляють світ у дворі і заважають приладам нічного бачення. Усе має бути на видноті. Ніхто нічого не приховує. І не має хибних думок! Раз на місяць – плановий огляд у Психологічній варті. Ну і… – Вона зніяковіла. – З одруженням жодних проблем: тут усім призначають гідну пару. Ніхто не залишається на самоті. Народжуються діти. Харчування подвоюється…

…Тут ми смажили цибулю з кабачками,
і відкривали ножем кільку в томатному соусі,
і, наосліп тицяючи виделкою
в солоний хрумкий огірок,
шикали один на одного,
щоби не пропустити жодного акорду гітари,
жодного слова поезії.
І сперечалися до ранку
про роль інтелігенції в розвитку людства.
Про музику і живопис.
Про людяність і майбутнє,
котре має розвиватися за принципом спіралі:
кожна попередня помилка
звужує можливість для іншої.
І про свободу,
котра неодмінно мусить вилитись
через вінця цієї кухні,
адже нас було так багато
і кожен був назавжди запаморочений
тим вишневим запахом,
що в’ївся в цю благословенну околицю…

– А які паради на честь Великої Асиміляції! Яка єдність! Які пісні! А риття траншей – це справжнє всенародне свято! Всі разом ми укріплюємо нашу недоторканність, нашу міць. Ти бачила, які глибокі траншеї довкола?! Кожен мусить за своє життя вирити по сто тонн землі. Це той труд, який облагороджує. Тільки труд зробив із мавпи людину! Це тобі не пальцями по клавіатурі стукати! Ми робимо справу. І відчуваємо вдячність і повагу до наших керманичів. І все це завдяки тому, що викорінили весь непотріб!