Він трохи підтанув і розтікся по тарілці білуватою масою. Я взялася за виделку, розгрібаючи цю драглисту масу, в якій помітила маленький жовтий кіготь.
І тільки зараз відчула, як втомилася.
– Вже пізно, – сказала вона. – Ти можеш заночувати у мене. Все одно тебе зараз можуть затримати – починається комендантська година. Та й мені неприємності ні до чого, якщо тебе допитуватимуть, де була.
Я кивнула, помітивши, що за ці півгодини не промовила ані слова.
Вона повела мене до кімнати, попередивши, що після десятої води не буде – тож нема чого заходити до ванної. Дістала з шафи плед, кинула на диван.
Посміхнулася:
– Будемо спати разом! Як колись. Ти не проти?
Я була не проти, адже добре пам’ятала, як валилися на цей самий диван після танців у передмісті, куди втікали після школи, і як гомоніли до ранку, накрившись тим самим пледом, аби не чули її батьки.
– Батьки померли ще тоді, – вловивши мій погляд, сказала вона. – Пішли під бетеери, дурні…
Вона зітхнула і додала:
– Тоді у нас іще не працювала Психологічна варта. І пігулок не роздавали. Я спочатку сумувала. З пігулками стало легше. Набагато легше.
Вона зняла хустку, і руде волосся – таке, яким я його пам’ятала, – розпалося по плечах окремими пасмами.
Прекрасне руде волосся, якому заздрили в школі навіть старшокласниці!
– Хочеш, я завтра принесу тобі шампунь? – сказала я. – Я взяла з собою про всяк випадок.
Я просто не знала, що ще можу сказати. Може, ось так – про жіноче?
– Це не корисно, – сказала вона. – Заважає роботі сальних залоз.
Я кивнула і, не роздягаючись, залізла під стіну.
Вона накрила мене пледом.
Чорт забирай, він пахнув вишнями…
Можливо, якщо цей запах зберігся, – засинаючи, подумала я, не все ще загублене – і колись він, як маленька змійка, вповзе у вуха, в ніздрі, добереться до того центру, щільно оплетеного звивинами і судинами, де, скрутившись калачиком, спить знешкоджена віра, понівечена гідність, скалічена індивідуальність. Адже ті вишні під будинком іще не спиляні, ще стоять і осипаються на коричневу траву, накривають її червоним, живим килимом…
…Прокинулась від шурхоту в коридорі.
І від того, що вітерець заліз під плед, засвідчуючи, що я тут сама і що поруч немає її теплого боку.
Звук був незнайомий.
Але з давніх часів виплив із пам’яті: так набирається диск телефону. Вжик – туди, вжик – назад. Таких телефонів я давно ніде не бачила…
– Прошу один-сімнадцять, – почула її тихий голос, і через паузу вона чітко назвала своє ім’я, додавши: – Мій номер чотири-шість.
І ще через паузу:
– Прошу прийняти виклик: агент іноземної розвідки. Неозброєний. Стать – жіноча. Мета? Пропаганда й агітація.
Через паузу:
– Добре. Чекаю.
Через паузу:
– Зараз? Зараз відпочиває. Окремі побажання до варти?
Пауза затягнулася.
І я почула, як стишеним голосом, у якому завібрували знайомі нотки – ті самі, з якими ми виклянчували в батьків гроші на морозиво:
– …нехай поспить іще годинку…
Я заплющила очі, котрі чомусь стали важкими, немов білизна, яку витягаєш із води.
Вона тихо підкотилася під мій бік, накрила моє плече пледом.
І рівно задихала.
Так рівно і так спокійно, як може лише людина, котра виконала свій обов’язок.
…Я навіть забула взутися!
І хустку лишила в кухні на столі.
Не забула лише найважливіше: поцілувати її в чоло – в те місце, де, як мені здавалося, знаходився той мозковий центр, обплутаний живими звивинами і судинами, те священне місце, де, скрутившись невагомою хмаринкою, дрімає вишневий аромат.
Темні, неосвітлені провулки, вулиці і площі імені Джакартів, від «Першого» до «Шістдесятого», ті самі, по яких могла бігати наосліп і котрі називалися «Вишневими» або іменами давно забутих тут письменників, – не лякали мене. Адже я була вдома!