А буги, копти, каталонці і вся тисячолітня історія Місцевості та й сама її назва – вигадкою Психологічної варти з її безкоштовними пігулками. І вона не надавала цій місцевості жодної величі.
Її велич була ще маленькою, незначною і непомітною – в тому вишневому ароматі, котрий лишався на околицях, у пам’яті ніг, котрі безпомилково вивели мене до лазівки, де не було траншеї, що відділяла її від світу.
А можливо, в тому шепоті з проханням про годину мого відпочинку…
Володимир Лис
Дорога 1429 – 2014
Євроз’їзд у Луцькому замку
Якщо не кожного дня, то принаймні раз чи два на тиждень я маю щасливу нагоду бачити (так і тягне написати пишномовніше – зріти) горді величаві вежі Луцького замку, визнаного вже у ХХІ столітті одним із семи архітектурно-історичних див (чудес) України. Іноді здається, що замок спогорда позирає очима давніх бійниць на людське юрмище біля своїх стін: до замку тулиться, дедалі більше розростаючись – наметами, ятками, кнайпами, міні-замками – луцький Старий ринок. Отой контраст – перлина середньовічної архітектури й неоковирне збіговисько, схоже на великий циганський табір, – теж один із символів України, що вже багато років не йде, а шкутильгає до Європи.
І не вельми хто з покупців і продавців знає, що саме тут далекого 1429 року відбувався перший (і чи не єдиний) з’їзд європейських монархів. Слова «самміт» тоді ще не знали, але саме в Луцьку у ХV столітті спробували створити щось на зразок сучасного Євросоюзу чи його прообраз. До столиці Волині прибули тогочасні володарі або їхні представники з майже тридцяти європейських країн – від імператора Священної Римської імперії до великого князя Московського, від данського короля (агов, принце Гамлет!) до перекопського бея, повноважного представника (увага!) кримсько-татарського хана. Тогочасна Україна, як складова автономна частина Великого князівства Литовського, брала повноправну й активну участь у цьому дійстві в ролі господаря й організатора.
Опис випитого і з’їденого учасниками того дійства за понад два тижні вражає. Але ще більше вражає сам факт проведення його в Луцьку. Безпосередньою причиною поважного зібрання було об’єднання перед лицем османської (турецької) загрози. Однак монархи тогочасної Європи спробували саме в Луцьку домовитися про подальшу політичну й економічну співпрацю. Правда, що благі наміри лишилися, за винятком небагатьох фактів, намірами. Армії османських султанів, добивши рештки колись могутньої Візантійської імперії, таки посунули далі в Європу й дійшли аж до стін Відня. Але правда й те, що сама спроба об’єднатися і створити прообраз Євросоюзу, була сигналом. До об’єднання, до відсічі навалі, до усвідомлення оборони європейських цінностей. Нині ж турецькі мігранти та товари мирно окупували континент, а сама Туреччина (теж мовби парадокс) проситься до об’єднаної Європи. І це також далекий відгомін того, що відбулося 585 років тому.
Нинішнього року події, пов’язані з Євромайданом, відсунули заходи, приурочені до нерядової річниці луцького з’їзду європейських монархів. Не до того було, коли в Києві лилася кров та й у самому Луцьку проходили мітинги, відбувалися бурхливі події. А дарма. Бо, борючись за сучасне входження Європи до України, чи то України до Європи (бо ж Євромайдан!), варто було б згадати, чим вимощена, образно кажучи, бруківка того шляху. Сам же замок, де збиралися імператор, королі, великі князі, герцоги, барони, бачив на тому шляху під своїми мурами козацькі війська Северина Наливайка і Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепу і його антагоніста Петра І, дитячі «віча», організовані маленькою Лесею Українкою у столітті дев’ятнадцятому, зустрічі Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського 1919–1920 років, котрі домовлялися про спільну боротьбу «за нашу і вашу свободу», розстріл енкаведистами понад двох тисяч в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року, страту українських повстанців 1945 року і, нарешті, рухівські мітинги поруч, на Замковій площі, у 1989–1991 роках. За прикладом Європи тут відбуяла своя, волинська, оксамитова революція. Це теж віхи на нашому шляху до Європи.
У описах з’їзду 1429 року надибуємо й згадку про музику, якою місцеві віртуози тішили монарші вуха вечорами, після напружених дискусій. І виконали дещо спеціально до з’їзду, що мав об’єднати Європу.
І раптом обпікає солодко-фантастичний здогад-гіпотеза-бажання: а може, якийсь невідомий український геній ХV століття намагався створити чи створив щось на зразок «Оди до радості» Людвіга ван Бетховена, яка тепер стала гімном Європейського Союзу? Вау! Аж хочеться спуститися у знамениті призамкові підземелля і щось шукати. Не золото, а більш дорогоцінний скарб.