– Наталя, – усміхається Джон, – дуже хоче, щоб я назовсім лишився в Україні, обов’язково.
Розмовляючи з паном Іваном, я не підозрював, яке випробування чекає мене наступного ранку. Благополучно дістався до Борисполя, переночував у готелі неподалік аеропорту, познайомився з кількома колегами-журналістами, котрі також мали летіти до Брюсселя. Піднялися десь о пів на п’яту ранку, бо ж виліт о 7.30, а до того треба пройти ряд передвилітних процедур в аеропорту. Пройшов митний контроль, став у чергу для реєстрації квитків.
І тут пильний контролер виявив, що на бельгійській візі, вклеєній у мій паспорт, не збігається номер паспорта. Себто остання цифра мала б бути 5, а стояло 7. Я намагався пояснити, що не я ж винен, що, може, раз у житті випадає така поїздка. Молодий хлопець за стійкою завагався і сказав, що питання має вирішити бригадир зміни. Час спливав, нарешті з’явився бригадир, який у свою чергу заявив, що вже приїхав віце-президент авіакомпанії «Україна Інтернейшнл» («Міжнародні авіалінії України») і він мусить доповісти йому. Віце-президент, теж доволі молодий, з модним «їжаком» на голові й сотовим телефоном у руках, сказав категоричне – ні.
Мовляв, бельгійці вже в Брюсселі можуть виявити помилку й виставити штрафні санкції – до двох тисяч доларів.
– Нащо ви з ним розмовляли по-українськи? – сказав хтось із тих, котрі стояли за мною в черзі. – Тут це тільки шкодить…
Справді, всі з української авіакомпанії, з паном віце-президентом включно, спілкувалися зі мною мовою сусідньої держави. Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою. Кому хочу висловити щиру подяку, то це колезі-журналісту з івано-франківської газети «Галичина» Богданові Вівчару. Він залишався зі мною до остаточного вирішення, вірніше, невирішення питання, втішав і просив за мене вже тоді, як інші пішли на посадку. Журналістська і чисто людська солідарність колеги, хоч ми познайомилися лише перед цим ввечері, трохи згладила розчарування і гіркий осад від того, що сталося.
Можете уявити, з якими почуттями я повертався з Борисполя до Києва. Я вже було подумав, чи не краще взагалі махнути на поїздку до НАТО рукою, але Джон Карвацький і Роман Ліщинський переконали, що цього робити не варто, адже за тиждень вирушала друга група українських журналістів-міжнародників. Із паном Карвацьким ми рушили до бельгійського посольства. Тут поойкали і поспівчували, а потім «випливла» молода чорна-пречорна африканка і щось залопотіла французькою, сяючи білозубою усмішкою.
– Каже, що то вона допустила помилку, – переклав Карвацький, – і за це перепрошує. У той день було багато роботи, і вона написала не ту цифру.
Отож, як я переконався, помилок, які можуть завдати неабияких прикрощів, припускаються не лише українські чиновники і секретарки. З допомогою співробітника натівського інформцентру були внесені зміни й у авіаквиток.
Втім, як виявилося, я був не єдиною жертвою недбальства співробітників бельгійського посольства. Коли приїхав за тиждень до інформцентру, секретарка директора Наталка повідомила, що в одному з паспортів з другої групи вдалося також виявити помилку – тепер уже у візі були недописані дві цифри. Але поки я розмовляв, зайшла ще одна кандидатка на поїздку до НАТО – головний редактор міської газети «Приазовский рабочий» із Маріуполя Віра Черемних. Перечитавши для певності її візу, миловида секретарка схопилася за серце, а потім, оговтавшись, попросила закурити. Виявляється, віза була датована 1996 роком, до кінця робочого дня лишалося не так багато часу, а до щедрого на помилки посольства далеко.
Цього разу все обійшлося благополучно. Наступного дня всі ми, одинадцятеро, потрапили до «Боїнга». Три години польоту, перемежовані доволі смачним сніданком, пролетіли навдивовиж швидко. Летіли майже над суцільним полотном білих хмар, які вкривали Європу і лише зрідка розсувалися, і тоді з висоти десяти тисяч метрів можна було дещо розгледіти. Та ось уже наче вибігає назустріч бельгійська земля з рівними квадратиками і прямокутниками полів, містечка з майже суцільними червоними черепичними дахами. Біля самого аеродрому (о диво!) мирно пасеться чималий гурт чорно-білих корів, так схожих на українських.