Нічого не наснилося.
Хіба що колеса.
І тонкі бронзові литки.
Зранку мандрівник нарешті знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, ніякого продовження роману «Гамір і шаленство» не існує в природі, такий текст ніколи не був не тільки надрукований, а й навіть відтворений у рукопису. Але Фолкнер його все ж таки створив, таємно від всіх і вся, це напрочуд у його стилі – створив і тримав у голові, не бажаючи відпускати з найрізноманітніших, можливо, глибоко особистих причин, у світ (мандрівникові вчасно згадалася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося і року, – Фолкнер, створюючи Кедді, начебто продовжив її життя, придумав наново, навічно).
Мандрівник подумав, що вчинив би на місці письменника так само, тобто не віддав би свою Кедді світові повністю, залишив би для себе всю іншу радість, окрім уже написаного і виданого. Але зараз, коли минуло стільки років, відтоді як письменник помер, напевне, такі деталі і тонкощі вже не мали значення, тим більше Фолкнер, здається, сам послав йому сигнал через відчинений у небесах люк, скинув мотузкову драбину. Тож він має записати побачений сон, занотувати це диво для інших людей; та й шкода було мандрівникові розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом роману, як завжди шкода дарма втрачати людині той свій день, у якому вона почувається обраною.
Обраним.
Обраний.
Він працював ночами, до четвертої-п’ятої ранку, набираючи на комп’ютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля і червоної краватки коханця Квентини, більш-менш природно описати нічого не міг. Однак навіть у цьому невеликому шматку тексту – він відчував це майже фізично – було забагато літер і слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; не відтворювали навіть відчуття відчуття дива; і як він не намагався, але не міг повернутися до магії сну, перекласти її на умовний папір. І що найпарадоксальніше: щойно він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знову накочувалася Фолкнерова хвиля і легкий дотик небесного поцілунку дзвенів у вухах, але ж писати з заплющеними очима він ніяк не міг, як не старався, – виходило бозна-що і крапка, схожа на ключку для гольфу.
Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у кошик файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і шаленство», т. 2».
Ранком, щасливий і нарешті вільний від власних мрій і обов’язків перед людством, мандрівник вийшов у двір, де зустрів свого сусіда дядька Миколу, сивого кремезного чоловіка, великого любителя голубів, вони частенько розмовляли про футбол і погоду. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів прослизнути повз, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку.
– Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!
У кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала по великих щербатих і темних від часу чашках узвар. Дядько Микола дістав із шафи два товсті загальні зошити і гордо, навіть із якимось викликом, сказав:
– Ти не повіриш, це все вірші!
Мандрівник здригнувся від несподіванки – за сусідом графоманських звичок раніше не спостерігалося, дядько Микола мав репутацію людини, яка твердо стоїть ногами на землі і не страждає на сентиментальні напади творчості. Тож перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і примітивних віршів аж ніяк не приваблювала мандрівника, при всій повазі.
– Я, – сказав мандрівник невпевнено, – …мені тут…
Але двері вже міцно зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:
тук;
тук;
тук.
Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.
– Попий, будь ласка, узвару, посидь трохи, – тихо попросила тітка Галя. – Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже одразу: – Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто ніколи… Дід, правда, на баяні грав і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі – і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю потихеньку…