Брюссель стрічає нас температурою лише +13 і моросливим дощиком. Тут і виявляється, що даремно всі ми одяглися геть по-літньому. І в наступні дні то починав іти, то переставав дощ, температура трималася на рівні 11–15 градусів. Коли надвечір четвертого дня виглянуло сонечко і стало +17, ми з редактором міської газети «Жизнь Луганска» Борисом Москалюком, із яким заспілкувалися ще в Києві, невимовно зраділи.
У брюссельському аеропорту починаєш розуміти, що він і бориспільський, як кажуть одесити, – дві великі різниці. Тут усе продумано до дрібниць, аби пасажир – чи то він щойно прилетів, чи відлітає – почувався зручно і не просто прохачем-пасажиром, як ми вже звикли, а Людиною, котрій уже сама мандрівка завдає тимчасових прикрощів. Зауважу, що ніякої митної перевірки, заглядання до валіз, отого «шмонання», коли тебе підозрюють у майже обов’язковій контрабанді, не було. Не було й звірки номерів у візі, якої так боявся віце-президент МАУ. Погляд на фотографію, запитання про професію, доброзичливе: «Жоурналіст» – і на візі з’являється штамп, який дозволяє в’їзд до Королівства Бельгія.
Пройшовши досить швидко в’їзні формальності й переживши перший захват від побаченого в сучасному аеропорту, ми опинилися у великій залі, яка вирувала, наче потривожений мурашник, і серце стало заспокоюватися, коли з юрби зустрічальників око вихопило невеличкий плакат із рідним, хоча й по-чужому написаним словом «Ukraine». Як виявилося, його тримала Христина Мигицька, українська канадійка, родом із Торонто, котра тепер працює у штаб-квартирі НАТО і відповідає за зв’язки цієї організації з Україною, зокрема гуманітарні. Тут же була і третій секретар посольства України в державах Бенілюксу Оксана Петряєва. Вони обидві й супроводжували нас під час мандрівок натівськими коридорами і кабінетами, а також під час поїздки до Брюгге – історичного центру бельгійської Фландрії.
Дорога з аеропорту до Брюсселя лежить якраз повз комплекс, де розташовується штаб-квартира НАТО. Розташована і збудована вона так, що з дороги, з віддалі якоїсь сотні метрів, здається значно меншою, ніж є насправді. Не знаю, чи то таке вміле архітектурне рішення, чи натівська хитрість.
Після поселення в готелі «Шамборд» майже без відпочинку на нас чекала екскурсія бельгійською столицею, в ролі гіда виступала пані Христина.
Ще дорогою з вікон комфортабельного автобуса, милуючись старовинною архітектурою бельгійської столиці, ми звернули увагу на дивну обставину – вулиці великого, більш як мільйонного, міста майже порожні. Коли ж вирушили пішки, то могли пройти сотню-другу метрів, а то й півкілометра і лише тоді зустріти самотнього перехожого чи літню молоду пару.
Тут Брюссель не становить виняток із інших європейських та американських столиць і просто міст. Люди, виявляється, працюють і лише ввечері заповнюють вулиці. Не те, що в нас. Я пригадав постійний рух і стовпотворіння у Луцьку не лише на центральних вулицях, Театральному майдані…
І королівський палац – величний, трохи схожий за архітектурним рішенням на Львівський університет – здався якимось неприкаяно-самотнім. За чверть години нашого перебування на площі перед палацом ніхто до нього не зайшов, ніхто й не вийшов. Лише чи то гасили позіх, чи усміхалися чомусь своєму гвардійці-охоронці в колоритній формі з високими кашкетами. Ну, а прапор над палацом засвідчував – король на місці і дбає про свій бельгійський народ. Коли король Альберт II просто виходить із палацу чи мандрує країною, прапор на флагштоці трохи понижується, й зовсім опускається, коли його величність вирушає за межі королівства.
Бельгія стала незалежною державою лише в 1830 році. А на майдані за кілька кварталів від палацу височить пам’ятник предку нинішнього короля – Альберту І. Цікавий він тим, що коли спуститися сходинками вниз, на іншому майдані, трохи нижче, стоїть статуя його дружини, королеви Елізабет. Вона немовби зустрічає чоловіка, який на коні повернувся з походу.
Тут же над сходами, з яких відкривається чудова панорама з видом на старий Брюссель, три дні висіли величезні, розміром у кількаповерховий будинок, джинси з однією наполовину відірваною штаниною. Виявляється, у сусідньому будинку в дні нашого перебування проходила міжнародна конференція за заборону протипіхотних мін і таким-от способом її учасники нагадували: щороку в світі, зокрема в зонах регіональних локальних конфліктів, гине або стає каліками до півмільйона людей.