Про цікаву деталь розповіла третій секретар посольства Оксана Петряєва. Під час святкування п’ятої річниці незалежності України, думали, де влаштувати прийом на честь свята. Посольство тісне, шукали більший зал, і тут свої послуги запропонувала міська ратуша Брюсселя – величезний зал у старовинному стилі. Переживали, а раптом гостей і з країн перебування, й іноземних дипломатів буде мало? А зал виявився переповненим, і, о диво, немало з гостей знали не тільки українську з перцем і київське «Динамо», а й те, що «Юкрейн» має степи і гори, кримські курорти і власних поетів.
Штаб-квартира НАТО розташована на окраїні бельгійської столиці. Колись тут була база Військово-повітряних сил Бельгії, потім натівська авіабаза. Звичайно, коли тут розмістили політичний центр Північно-Атлантичного альянсу, почалось перебудовування і добудовування. Нині тут цілий комплекс, де все добре продумано не лише для продуктивної роботи, а й для відпочинку – басейни, лазні, їдальні, кафе, крамниці, кіоски, госпіталь, кімнати психологічного розвантаження. А потрібні вони ще й тому, що, як нам сказали, були періоди й такі, коли доводилося працівникам штаб-квартири і днювати, і ночувати тут.
– Значить, були все-таки моменти, коли НАТО от-от могло розпочати війну? – не без єхидства запитав один із моїх колег. – Чи це просто «нічні тренування»?
– Це були періоди, коли СРСР кудись у черговий раз сунув свої війська чи ракети, – почули у відповідь. – У 1953-му і 1961-му роках під час берлінських криз, коли радянські танки йшли по вулицях Будапешта і Праги, під час Карибської кризи, коли «совєти» ввели війська до Афганістану, коли СРСР став першим розміщувати ракети з ядерними боєголовками в НДР і Чехословаччині…
На фотографії, зробленій, як мовиться, з пташиного польоту, видно частину натівського комплексу, але вона дає уявлення про весь його масштаб. А комплекс займає досить чималу територію, включає у себе багато будівель.
При під’їзді до штаб-квартири автобус зупинився, і Христина Мигицька видала всім невеличкі картки, які треба було пришпилити на піджак чи плаття. Написи англійською і французькою мовами засвідчували, що кожен із нас «візитер».
Тільки обидві ці мови є, за спільною угодою країн-членів, офіційними мовами НАТО.
Признаюся відверто, ніякого трепету чи ще там чогось, переступаючи натівський поріг, я не відчував. Була цікавість, деяке сум’яття у почуттях – невже це реальність? Прохід одним, другим коридором повз безліч дверей, мимо крамниць, кіосків, перукарні, кафе, де люди спокійно собі снідають, – і ми опиняємося у просторій залі для робочих зустрічей.
У газетному кіоску біля зали, серед видань американських, англійських, німецьких та інших побачили й російські – газету «Известия» і журнал «Огонёк». Заходилися шукати хоча б одненьке українське видання, але, на превеликий свій жаль, так і не знайшли. І від кіоскера почули: «Юкрейн? Ноу». Пояснив: преса надходить, по-перше, за спеціальними угодами, по-друге, відповідно до інтересу покупців.
Ми побували в залі, яка носить ім’я лорда Карінгтона, телестудії імені першого генсека НАТО і теж лорда, тільки Ісмея. Зала, де підписували програми «Партнерство заради миру», носить ім’я Манфреда Вернера, генсека, за якого починалося тісніше спілкування між Заходом і Сходом, закладалися основи подальшого співробітництва і партнерських стосунків.
Залам, студіям і т. д. присвоєні імена як тих натівських керівників, яких уже нема серед живих, так і тих, із різних країн, які лише відпрацювали своє в альянсі. Подумалося: хороша традиція. Лишився після людини зримий слід, і кожен, хто заходить до зали, зверне увагу, що такий-то тут теж трудився, або захоче дізнатися, що ж то був за чоловік.