Зафіксовано й те, що першою людиною з СРСР і взагалі зі Сходу, яка переступила поріг НАТО як офіційний діяч високого рангу, був президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Він, тодішній міністр закордонних справ СРСР, 19 грудня 1989 року наніс перший візит до штаб-квартири альянсу з країни, яка не є членом НАТО. Під час поїздки до Європи Шеварднадзе з грузинською імпульсивністю висловив бажання побувати в НАТО. Йому відповіли: а чому б ні? Будь ласка. Як сказав натівський чиновник із відділу політології, «тоді в нас переконалися, що в світі щось справді міняється».
Як і першій групі українських журналістів, нам обіцяли, що «з вами, можливо, зустрінеться генеральний секретар пан Солана». На жаль, і в першому, і в другому випадку генсек-іспанець, колишній соціаліст і активний противник вступу своєї держави до альянсу, а потім не менш активний прихильник НАТО й офіційна перша особа, був зайнятий, очевидно, важливішими справами. Зате ми побачили й півтори години спілкувалися з прес-секретарем (чи як треба казати по-українськи – речником) Солани Ніколасом Вільямсом.
– Тепер нам зрозуміло, чому пан Солана під час виступів такий красномовний, – сказала Вільямсу наприкінці наша колега, бо ж відомо, що основним автором виступів генсека є саме Вільямс.
Справді, пан речник говорив багато й охоче. Його виступ, як і відповіді на запитання, рясно перемежовувалися цитатами, екскурсами в історію, цілими філософськими пасажами й навіть анекдотами. Так, відповідаючи на чергове ущипливе питання донеччан, суть якого зводилася до того, що НАТО підступно й тепер, мовляв, маскує свою справжню мету, а на ділі буде поглинати одну країну за іншою й «напичкивать ракетами и базами», пан Вільямс замість спростування розповів такий анекдот. На якомусь офіційному прийомі один чиновник, який полюбляв випити, підійшов до дами в чорному платті, котра йому сподобалася, і сказав: «Чи не виявите мені честь станцювати румбу?» На що та відповіла: «Я не можу цього зробити з трьох причин. По-перше, ви занадто п’яний. По-друге, тут не грають румбу. І, по-третє, я є єпископом із Боготи, а не жінкою, як ви вважаєте».
Отож, дали зрозуміти, що спілкування можливе лише на серйознішому рівні, без того бачення зашореними очима.
Пан Вільямс підтвердив, що генсек НАТО не має реальної влади, є чимось на зразок англійської королеви, зате має куди більший вплив на політиків, цією владою наділених, і на прийняття важливих політичних рішень. На запитання, чи не трапиться так, що НАТО перешкоджатиме Україні продавати зброю, розвивати новітні технології у воєнній галузі, бо ж наша держава стає конкурентом на ринку зброї, відповів, що це особиста справа України, кому і що продавати, а його організацію хвилює лише те, щоб ці технології та зброя не потрапили до рук терористів і тих лідерів, котрі здатні нести загрозу мирові й стабільності на планеті.
Різні працівники різних комітетів і відділів політичних структур НАТО – Північно-Атлантичної ради, Комітету планування оборони, Міжнародного секретаріату, комітетів з проблем довкілля, телекомунікаційних і інформаційних систем, журналу «НАТО ревю» – зустрічалися з нами. Мені запам’яталася зустріч із інтелігентним грецьким представником, керівником однієї з секцій названої ради Георгісом Кастирдакісом та одним із провідних натівських політологів італійцем Марком Карнавале, який відповідає за політичні зв’язки з Україною і вже побував у Харкові, Донецьку, Криму, хоче побувати в Одесі, про яку багато чув. На запитання, як він ставиться до того, що до Мадрида не приїде Єльцин, чи не буде це пасивом для цього самміту, відповів: «Спокійно ставлюся. Єльцин розрахував, що його приїзд до Мадрида був би для нього політичним пасивом».
Лишається побоювання НАТО, яке було в нас і двадцять, і тридцять років тому, коли сприймався лише навіяний образ осереддя паліїв війни, а реальності не помічалися. Та насправді не НАТО ж тягне Польщу, Чехію, Угорщину чи країни Балтії до себе, а ті насамперед поспішають туди, бо штучна боязнь НАТО, навіювана здавна, поступилася реальній тривозі непередбаченої російської політики перед бажанням відчути себе частинкою єдиної мирної Європи.
А ось відповідь нашого колеги, журналіста з Великої Британії Ричарда Балмфорта, котрий сім років пропрацював у Москві, а тепер є одним із керівників політичного прогнозування у штаб-квартирі НАТО, на запитання, чи гарантує НАТО безпеку України після того, як та стане особливим партнером: «НАТО не бере зобов’язання воювати за Україну. Ваша держава буде ближче до НАТО, ніж інші країни, але вона не буде в НАТО. Та хто, знаючи про партнерство, не подумає, перш ніж вчинити щось безглузде проти України?». А ось представник Туреччини Неджил Недимоглу, який представляв на зустрічі з нами і секцію втілення й координації планів НАТО, на «в’їдливе» запитання, що, мовляв, НАТО береться гарантувати безпеку інших, але між самими членами цього альянсу Грецією і Туреччиною стосунки є дуже напруженими, роз’яснив (як, до речі, й пан Кастирдакіс, що висловив схожу думку), що саме їхнє членство в НАТО і посередництво партнерів по блоку щонайменше п’ять разів урятувало ці країни від серйозних конфліктів, а то й справжньої війни.