Звичайно, НАТО мало, має і матиме свої інтереси, й це не приховували. Хоче мати вплив на європейську і світову політику, і було б дивно, якби було не так. Має проблеми зі структурою та штатом, які в нових умовах треба скорочувати й перебудовувати. Але в одному я певен після відвідин цієї могутньої організації – вона не підняла і не підніме першою зброю проти будь-кого. Це їй просто невигідно. Можна хоч сто чи тисячу разів твердити про агресивність цього блоку, але факти – річ уперта.
Є в НАТО і свої сьогоденні труднощі. В останній день нашого брюссельського візиту ми дізналися, що напередодні, коли ми саме їздили до Монса, до військової штаб-квартири НАТО і резиденції Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, обслуговуючий персонал брюссельської штаб-квартири… застрайкував. Наче рідним духом повіяло, і ми заусміхалися, бо причиною виявилося таке знайоме – затримка з виплатою зарплатні. Траплялося таке й раніше, оскільки низка країн регулярно затримують внески до спільного бюджету. І ось персонал не витримав, оголосив одноденний страйк. Щоправда, затримка була, як на наш погляд, просто дуже смішна – цілий тиждень.
Третій секретар українського посольства Оксана Петряєва, котра відповідає за гуманітарні зв’язки з НАТО (за що відповідає радник-посланник генерал Морозов, можемо тільки здогадуватися), справила гарне враження своєю компетентністю, хоч працює ще недовго, освіченістю і вмінням спілкуватися. Либонь, ті зв’язки з НАТО, які вона опікує, будуть на належному рівні, тим більше що пані Оксана за освітою – філософ, що вона й демонструвала в багатьох ситуаціях, підкріплюючи дипломатичну філософію чарівною обеззброювальною посмішкою.
За зв’язки ж НАТО з Україною донедавна відповідала вже згадувана українська «натівка» Христина Мигицька. Донедавна, бо, передзвонивши вже після повернення до київського інформ-центру НАТО, я довідався, що вона вже там не працює, хоча, здається, казала нам, що контракт закінчується десь ближче до осені. Справила враження інтелігентної жінки, української патріотки. Але під кінець спілкування з деякими проросійськи налаштованими журналістами з нашої групи, як мені здалося (і не лише мені), настрій у неї був геть зіпсований.
Пані Христина вже була сповнена нових планів. Як призналася під час однієї з неофіційних розмов, виношувала проект організації зустрічей української молоді з молоддю країн – членів НАТО, приїзду молодіжних делегацій із України до Брюсселя для неформального спілкування. Але під цей проект їй треба немало-небагато – на початку десятки тисяч доларів, а де їх шукати, поки що не знає. Хочеться побажати успіху, бо проект цікавий.
Два дні поспіль під час зустрічей і дискусій ми чули в навушниках синхронний переклад з англійської на українську. При натівській штаб-квартирі працюють за особливими контрактами троє перекладачів із України, які обслуговували й нашу групу, – Олександра Майстренко, Олександр Стеценко і Валерій Шульга. Люди вони також інтелігентні, приємні, і все було б добре, якби не одна обставина. Усі троє спілкувалися з нами і між собою виключно російською. Я не проти цієї мови, що більше мов людина знає, то ліпше. Але, на жаль, їхня природна російськомовність відбивалася на якості перекладу. Очевидно, це для України ще завелика розкіш – мати власних перекладачів за кордоном, які ще й розмовляли б українською.
Певною мірою нашою людиною в НАТО можна назвати і вже згадуваного італійця Марко Карнавале. Запам’яталися його слова: «Якби тут, у НАТО, так полюбили Україну, як я полюбив, і так її сприймали, як я її сприймаю, я був би щасливим. Пізнавати Україну і спілкуватися з вашими людьми надзвичайно цікаво».
Нас прилетіло до Брюсселя одинадцятеро, а дванадцятий – Борис Клименко, кореспондент іспанського агентства ЕФЕ в Києві, перший віце-президент Національного прес-клубу України, – приєднався вже в готелі. Він прибув до бельгійської столиці окремо, через Париж, де вирішував якісь свої справи, чим породив у решти «білу заздрість». А ще – підкинув ідею: замість поїздки на один із натівських об’єктів махнути на день чи хоча б годину-другу до Парижа. На це ми не відважилися, але, хоч там як було, трасою з Брюсселя на Париж ми їхали і звернули з неї, коли до французької столиці лишалося всього-на-всього 240 км, а до кордону між Бельгією і Францією – взагалі рукою подати.