Цього ранку наш шлях пролягав до міста Монс на півдні Бельгії. Тут, а вірніше на окраїні містечка Косто, що в кількох кілометрах від Монса, розташовані резиденція і штаб верховного головнокомандувача збройними силами НАТО в Європі й оперативне командування НАТО. Якщо у Брюсселі розташований політичний центр блоку, то біля Монса – його військове серце.
Кілька слів про дорогу до Монса. Про те, що на трасі не було жодної вибоїнки-ямочки, не варто й говорити. Проїжджаючи численні містечка і села, жодного разу не побачили тамтешніх «даішників». Зате кілька разів помічали прилади, які називаються фотофіксаторами швидкості. Вони автоматично фотографують машину в радіусі до 200 м, але тільки тоді, коли та перевищує встановлену для даного відрізку траси швидкість. Машина собі мчить далі, а її власнику в той же день висилається квитанція на штраф.
На одній з ділянок проводився ремонт. Про нього ще за кілометр попереджав транспарант зі словами вибачення. Ділянка була акуратно обгороджена, й напис на ній засвідчував, що шляховикам заборонено користуватися інструментами з шумом вище від стількох-то децибел. Ввечері, вночі вся траса освітлюється, а придорожні кущі мають, до того ж, особливе підсвічування – щоб не втомлювалися очі водіїв.
Дорогою хтось із журналістської братії жартома назвав нас штирліцами, які запізнилися. А інший зауважив, що десь так п’ятнадцять років тому за одну мрію побувати в НАТО, вислів про організацію можна було отримати строк. Згадали і романи болгарського письменника Богомила Райнова «Пан Ніхто», «Немає нічого ліпшого за погану погоду», «Тайфуни з ніжними іменами», герої яких – розвідники, котрі діють у натівських організаціях. Їх у СРСР колись трохи покритикували. Болгарським товаришам було по-дружньому вказано – соцрозвідник, засланий, аби скомпрометувати «осине гніздо імперіалізму», мусить бути, принаймні у творах, кришталево чистим і, якщо когось вербує, користуватись найпередовішою у світі марксистсько-ленінською ідеологією, а не ганебно-зеленими папірцями з зображеннями американських президентів.
Військовий штаб НАТО обгороджено акуратним ажурним дротом. Будинки розмежовані просторими підстриженими газонами. Але вимоги тут набагато суворіші, ніж у брюссельській штаб-квартирі. При вході треба було здавати паспорти і навзамін отримувати спеціальні перепустки. У приміщенні журналістам заборонено користуватися фотоапаратами і диктофонами. Можна було зафіксуватися на плівку лише при вході, біля прапорів членів НАТО та країн-партнерів за програмою «Партнерство заради миру», де одним із останніх (за алфавітом) є український прапор, поряд з державними прапорами США й Узбекистану.
Тут теж були зустрічі й дискусії з військовослужбовцями в ранзі полковників і підполковників трьох країн – США, Німеччини і Великої Британії.
У структурі верховного командування НАТО чітко розписано, представник якої країни може обіймати яку посаду. Так, верховним головнокомандувачем може бути тільки американський генерал (притому чотиризірковий) – нині ним є Джордж Джулвай. Верховний командувач у зоні Атлантики (штаб у США) – теж тільки американець. Отож, знову доводилося згадувати незабутнього Оруелла. До структури натівського головного командування належать три так звані головні підлеглі командування (у Південно-Західній Європі, Центральній Європі, Південній Європі), штаби планування сил реагування, авіації сил реагування, група авіаційного раннього попередження, корпус швидкого реагування і, нарешті, сили негайного реагування. Окремо існує мобільне угруповання командування ОЗС НАТО в Європі, штаб якого розташований у Гейдельберзі (Німеччина). Одним словом, це добре відлагоджена система, надійність якої, як висловився один зі співрозмовників, може підтвердити або спростувати тільки війна.
Прізвища та ім’я службовці називали, розповідали про себе, але просили при публікаціях їх та їхніх посад не вказувати, на них не посилатися і висловлювань не цитувати. Отож, прагнучи бути цивілізованими, до прохань прислухаємось.